Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Десятка Голоти натягала до гірки галуззя, і вже коли Григорій з Миколою приготувалися до пострілу, підпалили, навкруги заволокло димом. Гармати одна за одною випустили ядра, а Ілько, сидячи на дереві, не зводив погляду, видивляючись місце, куди вони гепнуться. Почули його голос:

— Григорія «полька доплюнула» до вежі, але лівіше. Підправте… А Микола нехай поки не палить. Десь за валом гепнулась!

Григорій з Миколою тепер удвох чаклували побіля чужинської гармати, і знову ядро полетіло в бік вежі.

— Дідьки ви, а не пушкарі! Тепер справа бахнули, вбили якусь конячину! — невдоволено заволав Титикало і хотів уже злазити з дерева.

— Та посидь ще, разочок бахнемо — та й годі! — попрохав Голота, і той залишився на дереві.

Завзяті гармаші почали сперечатися поміж собою, і Санько, не втримавшись, вигукнув:

— Паліть уже! Он хмиз догорає, ляхи помітять, звідки по них стріляють, і підете першими, а ми — за вами!..

Двоє гармашів на гірці поспіхом перехрестилися, як уже припалили ґніт і застигли в очікуванні. Через мить Титикало заволав:

— От дідьки! Таки влучили, на друзки рознесло ту вежу! Ляхи, немов грушки, посипались на землю!

Зліз із дерева і прибіг та протиснувся до гармашів, що вже спочивали на лаврах козацької поваги. А тих усе стискали в обіймах та кричали так, що перекрикували гармидер перестрілки. Омелян Таранда стояв, дивуючись радощам сотенців, і крикнув з досади:

— Чого ви так тішитеся? Тепер ляхи точно будуть змушені скласти зброю!

Титикало знову почав втішати Омелька, у якого ледве не потекли сльози з очей:

— А я радий, їм з тої вежі нас було видно, немов мурашок. Так їм і треба, нехай не заглядають!

Стрілянина з боку козаків припинилася, поляки й собі перестали гатити у відповідь. Та невдовзі шаргородці побачили, як численне козацьке військо пішло на приступ польської оборони. Зліва на ляхів посунуло татарське військо, попереду якого йшли тисячі лучників. Поляки знову палили з гармат і по козаках, і по татарських рядах. Шаргородці немов зачаровані дивилися, що з того вийде, і всі були впевнені, що поляки зараз уже почнуть здаватися. Санько з Ільком та гармашами сиділи на гірці побіля гармат, нервуючи, що битва скінчиться без них.

Нараз над татарськими рядами утворилася дивовижна хмара, яка якось дивно застигла на мить у вишині і немовби під впливом чудодійної сили опустилася над ляськими валами.

— Лучники випустили стріли. Хоч би одна жива душа лишилась від тої зливи стріл! — вигукнув Омелько, який на цей час опинився на гірці.

Тепер чорна хвиля обгорнула вали захисників, що них долинули переможні кличі: «Алла, алла!..» Одночасно над валами з’явились сотні постатей, і Санько побачив розсіяні аж до вигину валу вервечки рушничного вогню. Сюди долинув дивний тріскучий гуркіт, і чорна хвиля нападників похитнулася і загойдалася то назад, то вперед. Тепер уже долинули й сотні передсмертних скриків. Знову зблиснула безжальна суцільна лінія вогню, і щось дивне почало коїтися на оборонних валах ляхів. Татари, втративши сотні передових бійців, зупинилися, мабуть чекаючи на накази своїх мурз, а ті вже лежали мертві. Пролунав з рокотанням ще один залп, і його відлуння полинуло на багато миль вдалину. Побіля ханського намету замайорів білий прапор відступу, і татари немов очманілі кинулись униз, напираючи на тих, хто ще не встиг зрозуміти суті подій.

Ляхи вже не роздумували, а одностайно палили, вибираючи собі жертв із сотень ворогів перед ними. Козаки, що сподівались на негайну поразку ляхів, заціпеніли від побаченого, і тепер невідривно спостерігали за оргією пекла, що спалахнула перед ними в одну мить. До всього цього пекла ще й ляські гармати додавали вогню. До татарських укріплень чимдуж бігли тисячі щойно впевнених у своїй перемозі вояків. Кожен хотів якнайшвидше досягти схову за укріпленими валами, але не всім це вдавалося, поле перед ляськими валами засівалося тілами татар.

До гармашів та сотенців приєднався й сотник Гунта. Санько поглянув на нього і здивовано помітив розгубленість у його очах.

— Та не жалкуйте, сотнику… їх там немов отих мурах. Погляньте туди, вже наші підходять з того боку! — швидко мовив Санько, показуючи вправо на північ, де козацька піхота вже дерлась на оборонні вали ляхів.

Там бахнули ляські гармати і змели перший ряд наступу — лави козаків. Та тих гармат бракувало, і козаки лізли наверх, перелізаючи через убитих та поранених. На валах зав’язалася кривава січа. Одні вбиті котилися вниз, а замість одного вбитого на вали видиралося декілька живих. Козаки майже всі йшли на приступ оголеними, і коли вони вже «обліпили» вали, немов якісь дивні істоти, звідси ввижалося, що на ляхів повзуть довжелезні плазуни. Козаки, ховаючись один за одного, повзли вервечками і на узвишші оборонного валу зникали в таборі ляхів.

— Кінець ляхам! — вирвалося з вуст Омеляна, і тепер всі ствердно закивали головами.

Назар Гунта додав, погоджуючись із Тарандою:

— Вдале місце вибрали для прориву… Готуйтеся, може, й ми знадобимося, стрічати полон хтось таки має…

Сотенці заметушилися, багато з них кинулось до возів запасатися мотузками, і Голота з декількома своїми десятинцями сиділи, очікуючи переможного кличу козаків та появи білого прапора поразки. Та замість цього козаки почали гуртами