Володимир Кільченський - Вітри сподівань

До їхнього слуху долинало звідкілясь бекання вівці чи незрозуміло якої тварини.

— Омельку, повертайся назад! Знайди, що за вівці там серед ночі пасуться, і тягни сюди, — наказав Санько, і вони разом з Ільком причаїлися, вичікуючи на слушну нагоду зробити свою справу.

Позаду почулися вовтузіння й тиха лайка Омелька. Санько відліз назад і, почувши пручання вівці, здогадався, що хлопці таки знайшли «відкупника» за свої дії. Учотирьох почали шептатися, як виманити якогось ляха на вівцю. Прив’язали мотузку до нашвидкуруч зробленого ошийника і, коли все наготували для звільнення зявища[115] вівці від мотузки, відпустили її. Переполохана вівця кинулась бігти, але далеко втекти їй не вдалося, мотузка напнулася, і хлопці почули, як вівця брьохнулась об землю і жалібно бекнула.

— Через цих ляхів і вівці не спиться… — тихо проказав, хихочучи, Омелько, за що й дістав зашийка від Титикала.

Вівця змирилася зі своєю неволею й почала походжати подалі від хлопців та жалібно призивати когось до себе на допомогу.

У ляському таборі також не всі спали, і козаки почули нагорі валу якісь тихі голоси. Титикало прислухався і шепнув Санькові, що ляхів жаль бере за вівцю, яка втекла від вівцеїдів татар. Санько хмикнув і, штурхонувши в бік Титикала, шепнув:

— Так скажи, нехай забирають бідну овечку… Це їм дарунок…

Вівця вже заспокоїлась і лише зрідка озивалася своїм манливим беканням, і Санько вже подумував, що й до табору незабаром. Нагадав Омелькові, щоб він частіше теліпав мотузкою, а то вівця засне і ляхам буде м’ясо, а нам — ніщо. Усе ж знайшовся в ляхів любитель баранячого м’яса, бо Санько почув шурхіт і сопіння одного, а може, й двох людей.

— Підтягуй вівцю поближче… Не чекай, доки вони її злапають, — шепотів Голота на вухо Таранді.

— Упирається бісова вівця, до ляхів хочеться, — шепнув Омелько, й вони вдвох потягнули мотузку до себе.

Вівця жалібно забекала неподалік, і хлопці побачили дві темні постаті, які нишпорили схилом валу. Санько підштовхнув Титикала, й вони вдвох поплазували ближче до примани ляхів. Тепер залишилось тільки чекати, доки ляхи вовтузитимуться з вівцею, їх можна самих безпечно прибрати до рук. Було вже видно світлу пляму вівці, вона жалібно бекала, неначе просила ляхів на поміч. Дочекалася, побіля неї з’явилося двоє ляхів, і через мить вона затихла назавжди. А Санько з Ільком навкарачки поспішили до місця розправи з бідною вівцею і, нагадуючи собі павуків, кинулись на згубників їхньої принади. Стусани по шиї забили ляхам памороки, а ганчір’я, засунуте в їхні пельки, не дало змоги покликати на допомогу своїх товаришів. Залишалося без втрат доправити двох бранців у свій табір через нічийний луг. Підскоками наблизились хлопці, і, схопивши полонених, вся десятка козаків вмить побігла в бік своїх шанців.

Ранок середини липня розпочався як звичайний день. Десятка Голоти заслужено відсипалася опісля нічних походеньок до ляського стану за «язиком». Сонце вже почало припікати боки, знаходячи сплячих вивідувачів під возами та в інших місцинах — де кого зморив сон. Та враз всі схопилися на ноги від одночасного залпу десятків гармат. Ошаліло хапалися за зброю і десятники, перекрикуючи бахкання гармат, скликали до себе своїх козаків.

Самочинно зібралися біля намету сотника, а сотник зі старшиною з посмішками поглядали на хвилювання сотенців.

— Тихо будьте, шаргородці, Богдан вирішив прикінчити ляхів з гармат, не хоче проливати крові козацької! — заговорив сотник.

Хорунжий Ганус виступив наперед і також почав говорити:

— Ми вже немало пролили крові наших земляків, нам відповідати перед матерями за дітей їхніх… Нехай палять, а ви чекайте свого, на вашу долю ворогів є й переє!

Козаки мовчали, сподіваючись ще щось почути, а Таранда, не витримавши мовчанки, вигукнув:

— Так оце і все… Незабаром домувати будемо…

Козаки розсміялися, та почулися вигуки:

— Ми — домувати, а ти, Омельку, будеш вести війну одинаком!

Титикало не витримав і, штурхонувши того під бік, зі сміхом, доповнив:

— Поб’єш усіх ляхів — нам нікого не лишиться…

Гунта підняв руку і доповнив:

— Готуйтеся добивати ляха, звісно, нам не проминути!

Перед Саньком неначе з-під землі виринули Микола Джоболда та Григорій Джогарда.

— Десятнику, побратиме! Поклопочи за нас хоч з десяток разів пальнути. Не забули ми про вежу, нам її трощити! — благали дозволу в Голоти.

— Готуйтеся, під цей гуркіт і ми чимось дошкулимо ляхам! — згодився Санько і знову побіг до Гунти.

У цей час загули гармати ляхів і їхні ядра щільними вибухами вкрили табір козаків. Та ляхи швидко пристрілялися, і ядра почали падати далеко від табору шаргородців, звідки по ляхах палили гармаші. Гунта був не проти дати своїм гармашам «побавитися», але з притиском мовив:

— Дозволяю, але якщо хоч одне ядро впаде у нашому таборі, твої гармаші підуть на приступ попереду сотні!

— Ми «поладимо» з ляхами, не помітять, звідки по