Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Тобі говорити можна, бо в тебе он у коробі навіть жінкам сап’янці приховані, а я хотів у неношених повернутися до своєї! — з досадою відповів Ілько на умовляння Санька взути чоботи, куплені в Старокостянтинові на торгах.

Вранці Ілько піднявся раніше Санька і, доки той пробудився, вже порався побіля своєї кобили Опуки, вичищаючи гриву та заплітаючи її гриву гарними косами. Санько пішов умиватися, а коли повернувся, поглянув на нові чоботи Ілька і, не витримавши, дошкульно мовив:

— От і на козака схожий став… Вони все одно були в кізяках…

Ілько зареготав і кинувся до Санька, жартома буцаючи його під боки.

— Ти ще й буцаєшся, ледве не зганьбив нас перед ляхами та найманцями у рваних чоботях, жаднюго! — гнівався Санько, захищаючись від Ількових стусанів.

Нарешті Титикало вгомонився і, поглядаючи на свою кобилу Опуку, мовив:

— Ти віриш, приснилося, що моя кобилка запрягати не підпускає, б’є мене копитами, стоїть розпатлана, плаче… Не спалося мені, встав ні світ ні зоря. Знайшов ті зас… чоботи і тільки тоді так її причепурив, що вона навіть сльозу пустила, — весело закінчив він оповідати.

Санько сміявся, тепер він упевнився, що в його побратима зажура канула десь у воду і вони знову здужають разити ворога.

Вранці до шаргородської сотні надійшов наказ підпорядковуватись ставці Хмельницького, і козаки цілий день марнували час, а після полудня шаргородська старшина збирала десятників на раду. Сотник Гунта оповів десятникам, що їхньої вини у вчорашній поразці не вбачають, до сотні прийде поповнення і вони виконуватимуть особливі доручення. Наступного дня сотня поповнилась підривниками та знавцями польської мови, окрім того, до їхнього пушкаря Миколи Джоболди надіслали знаного гармаша Григорія Джогарду разом із ляською гарматою з довгим дулом. У сотні закипіла робота з підготовки таємних вилазок у табір ворога та знешкодження його укріплень. Гармашів Бунта прилучив до десятки Голоти, знову натякнувши йому, що він уже не раз верховодив над ними і знайде спільну мову. Десятинці стиха підсміювались, дивлячись, як двоє пушкарів клопотались побіля такої поважної зброї та просили її перетягувати з місця на місце. Нарешті в суперечках таки знайшли для них місце, зате почали вимагати, щоб насипали на цій місцинці гірку, обклали її дерном. Через день усі їхні забаганки було виконано, і вони, немов чаклуни, тепер вимощували свої гармати.

Санько, дивлячись на гармашів, весь час дивувався їхній схожості один з одним. В обох вилицюваті обличчя з горбатими носами та витягнутим донизу підборіддям. Зелені очі дивились навколо з якоюсь рішучістю та гідністю, а з нешироких вуст хриплувато і впевнено виривалися слова. Пасма волосся в обох звисали майже до плечей, надаючи їхнім статурам незвичності, як на козаків. Помічниками до них приставили Лук’яна Головню та Маркела Притулу, і коли все було готове, аби палити з гармат, Санько подався до сотника просити дозвіл. Назар Гунта прийшов особисто і довго видивлявся в бік ворожого табору, мружачись від сліпучого сонця, яке вже повернуло в бік заходу.

— Погляньте на оту вежу, що стоїть посеред ворожих валів, неначе вона їм знадобиться… Даю вам три дні і чотири… залпи по ній… Далі я її вже не бачитиму! — з притиском у голосі мовив сотник, і гармаші, перезирнувшись, закивали головами, що аж пасма чубів позакривали обличчя.

— Подавай!.. — заволав Джоболда, і помічники піднесли порох та тримали напоготові ядра.

Підправили дула відповідно до цілі, а охочі поглянути на діло своїх гармашів спустилися з гірки.

— По черзі гніт на поличку… Пали! — з жаром у голосі заволав Джоболда, і через мить шаргородська гармата бахнула, аж гірка здригнулась.

Дим знесло вітром убік, і всі сотенці побіля гірки, приклавши до очей руки, дивились, куди влучило ядро. Ядро підняло куряву з пилу, далеко не долетівши до тієї сторожової вежі ляхів.

— Усе, Джоболдо, більше не пали по тій дурній вежі, допомагатимеш нам побіля їхніх затонів пробивати дірки! — сказав невдоволено сотник.

Джоболда почав поправляти свою «польку», як він лагідно її називав, і, взявши у помічника світич,[113] запалив ґніт. Гармата підскочила на піваршина доверху й відкотилася з ніші. Ядро вже повинно було десь гепнутися у ворожому таборі, але підриву не було видно. Гунта тільки-но хотів щось сказати образливе в бік гармашів, як неподалік вежі, на місці, де стояла каруца[114] без упряжі, всі побачили клубок вогню і диму. Через якусь мить долинув звук глухого вибуху, й сотник зраділо обійняв Джогарду, ставлячи його в приклад шаргородському гармашеві. Козаки розійшлися, щойно сотник пішов до свого намету, а Санько дружньо мовив Миколі Джоболді:

— Та не звертай уваги, розтрощили вже ляхам не одне кубло! І тебе ще хвалитимуть!

Цієї ночі десятка Санька збиралася притягнути «язика»: гетьман хотів знати наміри ляхів — чи здаватимуться вони і чи не затівають перемовин із кримським ханом. Звечора Санько намітив місце, в якому вони можуть перебратися на той бік шанців, і опівночі козаки вийшли в бік Збаража. Ще задовго до того, як наблизились до захисних валів поляків, почали лізти на животах, виславши вперед Омеляна Таранду з Миколою Бруквенком. Санько знав, що в облозі ворог добре себе захищає і непоміченим дістатися до його горлянки буде важко. Він наздогнав Омелька і наказав іти впритул за ними з Ільком. Досягши підніжжя валу, Санько не