Володимир Кільченський - Вітри сподівань

скочуватися з валів і утворювати перед валами захисні лінії. На валу знову з’явилися ляхи, й навіть звідси було видно постать якогось знатного воєводи, побіля якого майорів прапор. Санько побачив прапор князя Вишневецького і навколо нього численну дружину в лискучих панцирах. Санько заволав донизу:

— Сотнику! Погнали наших, пальнемо з гармат. Там Вишневецький зі своїми!

Гунта швидко вискочив на гірку до гармат і, побачивши, що вишневці женуть козаків назад, заволав:

— Заряджайте, собачі голови! Паліть через голови наших, глядіть, не в своїх!

Гармати швидко повернули, й гармаші, немов під страхом смерті, швидко лаштували приціл під залп. Кожний порався побіля своєї «шанувальниці», і майже одночасно гармати були готові вдарити по гвардії Вишневецького. Сотник ще раз поглянув у той бік, де ляхи тіснили козаків, і зрозумів: ті от-от кинуться навтьоки.

— Пали! Сто бісів їм у печінки! — крикнув Гунта, і гармати від пострілу шарпнулись назад.

— Заряджайте скоріше, песиголовці! — закричав сотник, тільки-но розвіявся дим.

Ядра вибухнули неподалік прапора князя, але ляхи не звернули уваги на слабкий вогонь з гармат і переслідували козаків. Та після другого пострілу ядра вибухнули в самій гущі ляхів, а тут «гахнуло» іще декілька гармат, закидаючи вишневців ядрами. Наступ захлинувся, і гурти латників поверталися до своїх шанців.

Козацькі гармати загуркотіли десятками, ядра почали падати одне побіля одного і шматувати гвардійців Вишневецького.

— Кінчай лупити по ляхах! — закричав Гунта, коли ляхи у відповідь зробили декілька пострілів та влучили в якогось воза і козаки почали шукати порятунок, кинувшись із табору.

Гармаші невдоволено зупинили стрілянину і, люто лаючись у бік ляхів, взялися вичищати дула гармат, покрикуючи на своїх помічників.

Наступного дня літо нагадало, що воно повністю володіє в краю. Бойові дії не велися через надмірну спеку. З обох ворогуючих сторін відбувалися якісь ліниві перестрілки, інколи навіть обмінювалися пострілами з гармат. Зібравши свою старшину разом з десятниками, Гунта розповів, що кримський хан сильно розлютився після невдалого приступу його війська на ляхів. Їхньому гетьману ледве вдалося втихомирити хана, який погрожував облишити посилати своїх воїнів Аллаха на смерть. Мовляв, це не його справа проливати кров правовірних за землю Речі Посполитої, він прийшов узяти борги і ясир. Санько, як і інші старшини, сидів, слухаючи сотенного, а душа кипіла від люті. Всі старшини вже давно відчували в ханові ненадійного споборника їхньої священної війни за своє визволення з-під ярма Польщі, та це все одно всіх зачепило за живе.

— Чого доброго, він ще й нам у спину вдарить, я їхні манери добре запам’ятав! — вирвалися стурбовані слова у Голоти.

— Довірятимемо своїм очам і вухам, посилимо нічну сторожу — і ні пари з вуст! — закінчив розмову Гунта та попрохав Санька затриматись на хвильку.

Присів на траву, аби їх менше чули, і розповів, чого від нього ще чекають у ставці Богдана. Санько буде тепер під час облоги вдвох з Титикалом більше опікати татар, аніж поляків. Вони щоночі проникатимуть у табір, видивлятимуться та вслуховуватимуться у розмови поміж ханськими вояками.

Сотенці вкладалися спати, а двоє побратимів, озброївшись самими лиш ножами, подалися в бік татарського табору. Табір гудів, немов бджолиний вулик, вогнища ще палахкотіли, й побіля них, схрестивши ноги, сиділи воїни хана, жуючи постряму, попиваючи кумис та неквапливо перемовляючись.

Побратими навмисне знайшли одяг, схожий на татарський, а Санько прикрив свій оселедець тюрбаном. Проникнути в табір було нескладно, і вони, вдаючи з себе заклопотаних розмовою друзів, ходили поміж гуртами татарських воїнів, що відпочивали. Та вже мула відспівав молитву і татарське воїнство вкладалося спати. Хлопці на якийсь час затаїлись у темряві і, вибравши охайне шатро якогось мурзи, підкралися якнайближче й принишкли, ловлячи кожне слово.

У першу ніч їм не поталанило почути щось цікаве, і вже далеко за північ вони на животах відповзли за межі табору. Два дні Санько з Іллею марно витрачали час, та все ж третього дня татари вели жваві розмови про завтрашній наступ, а в разі невдачі, казали вони, козацький гетьман вилизуватиме ханові черевики.

Уночі друзі доповіли сотнику про якісь зловорожі задуми хана в разі невдалого завтрашнього наступу. Одразу після сходу сонця в козацькому таборі все військо під молитви душпастирів сумлінно молилося за перемогу над ворогом. Молитовний гомін долинув від польського табору, і поляки під молитви ксьондзів молилися на свій лад. Над майбутнім бойовищем знову стояв молитовний гул… Важко було в цьому гулі розібрати праведні слова, що мали долинути до Творця.

Наступ козацьких військ розпочався пальбою з гармат, і після цього тисячі козаків пішли на приступ, штовхаючи поперед себе величезні гуляй-городини на колесах, обшиті двома пластами дерев’яного тесу.[116] За ними і всередині цієї вежі на колесах безпечно наступали козаки, ведучи стрілянину з бійниць та з облаштованого майданчика наверху гуляй-городини.

Хоч шаргородська сотня й не брала участі в цьому приступі на ляхів, козаки сиділи зі зброєю в руках, дивуючись такому химерному знаряддю для бою. Гуляй-городини підкотили до валів і почали вистрілювати у ворога з-під їхнього прихистку на захисних валах.

У польській обороні зчинився переполох, ляхи мляво відповідали на стрілянину козаків, і сотні козаків почали дертися на вали, майже не стрічаючи опору. Та враз захисники пожвавилися і пальба з їхнього боку залунала залпово. Шаргородці бачили, як з гуляй-городин сипалися униз забиті козаки, а над валами знову замайорів