Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

Глава 7

– Чому звільнилися з попереднього місця роботи? – HR-менеджер Тамара, молода і, з першого погляду зрозуміло, хвацька дівчина, подивилася на мене зверху модних квадратних окулярів.

Я глибоко вдихнула. Так, доведеться відповідати, нічого не вдієш. Знову. Вже втретє. Адже за ті тижні, що я шукала роботу, це була вже третя співбесіда. Перші дві – провальні…

- Я працювала разом із чоловіком. А тепер ми розлучаємося і ось…

Точніше працювала не на нього, а з ним. А ще точніше, ледве не замість нього. Але не зафіксувала це у документах тому, що дурепа. А він звільнив мене за статтею, бо мудак.

Звісно, ​​нічого такого я не сказала.

– Зрозуміло. Співчуваю вам.

- Дякую.

- Ну, я більше запитань не маю. Дякую, що приділили час. Ми розглянемо інших кандидатів і, як приймемо рішення, зв'яжемося з вами. Гарного дня.

- І вам, - дуже намагаючись не звучати кисло, озвалася я.

За виразом обличчя цієї Тамари зрозуміло, ніхто мені не зателефонує. Як не зателефонували два попередні рази. Нікому не потрібен співробітник, який займається тим, що розгрібає бардак у своєму житті. Ще й звільнений за статтею.

Ні, звичайно ж, я могла б знайти собі простішу роботу. Тієї ж баристої в якусь кав'ярню, наприклад, піти. Але мені треба сплачувати за послуги адвоката, на щось жити… Заощадження є, але вони така штука. Закінчаться, оком моргнути не встигнеш. І що потім?

Я вийшла надвір. Березень закінчувався і погода була вже цілком весняна. На чистому блакитному небі світило сонце, легкий теплий вітерець приємно смикав волосся і обвівав обличчя. У діловій трикотажній сукні-олівці сірого кольору було вже цілком нормально, зверху нічого вдягати не хотілося.

Сіла у машину, завела мотор. З тугою подумала про те, що мені потрібно її продати і зробити це необхідно якнайшвидше. Немає в мене можливості обслуговувати та заправляти її та й гроші потрібні. Дуже-дуже сильно.

Завтра перше судове засідання і мені варто на ньому бути. Знову бачити пику Арса, слухати його нісенітниці і при цьому тримати обличчя і не дозволяти собі емоцій. Це мені Валерій Олегович сказав і я пообіцяла не робити дурниць.

Мерзотник! Який мерзотник! Все життя мені поламав! Козлина! Зрадник! Усі мужики…

Додумати думку я не встигла. І зреагувати також. Точніше, загальмувати вчасно. Бо не помітила світлофор. Точніше те, що він спалахнув червоним і чорний позашляховик, що знаходився переді мною, загальмував, як і належить на червоний сигнал світлофора. Звісно що неймовірно дорогий. Як десять моїх машин. Або двадцять.

Момент удару – секунда. Один удар серця. Мені в обличчя вилетіла подушка безпеки. Це ще одна секунда. Звідкись повалив дим, примушуючи розкашлятися… Тремтячими руками я відстебнула ремінь. А наступної секунди мої водійські двері відчинилися і ... І я побачила його. Наступної подумала, що, можливо, вдарилася головою і мені здалося. Бо так не буває. Просто не буває від слова зовсім. Не може одній людині не щастити аж так сильно.

-... матір. Права купила, а на мізки не вистачило? - рикнув зверху хрипкий голос.

Дуже хрипкий, наче зірваний, або застуджений. Коли його вперше почула, я подумала саме так. Але ні. Його власник не був застуджений, не курив і не кричав до того, як зі мною заговорити. Він просто мав такий голос. Який не сплутаєш з жодним іншим. Від якого мурашки по хребту і який я безпомилково впізнала навіть майже через дванадцять років…

- Ева?

Очі ці. Синьо-сині. Як море, в якому хрестили їхнього власника. І такі ж глибокі. І так само глибоко вміють дивитися. У саму душу немовби. Вії світлі та пухнасті. Вилиці високі. Підборіддя квадратне, ніби його з каменю витесали. Губи з трохи опущеними вниз кінчиками, наче їх володар завжди злий. Під нижньою зліва тонкі шрами. І під правою бровою також. Адже він стільки разів бився.

Різкі лінії доглянутої щетини сильніше підкреслювали мужні риси обличчя. Подорослішалого і від цього ще більше…. А все одно точно такого ж самого, як я пам'ятала. Обличчя першого чоловіка, який розбив мені серце.

Густе рудувато-русяве волосся коротко підстрижене. Коротше на скронях і довше на маківці. А тоді він голився майже "під нуль", залишаючи лише пару міліметрів "їжачка" на маківці і над вухами.

Вікінг. Саме так дванадцять років тому його називала про себе дурна та закохана маленька дівчинка Ева.

- Ми знайомі? - Господи, звідки тільки сили взялися збрехати, що не впізнала?

- А ти не змінилася. Зовсім, - кривувата усмішка.

Від неї на правій щоці ямочка. Незрозуміло чому, лише на правій. А на лівій немає.

- Все нормально? Не вдарилася? - широка, гаряча долоня на моєму передпліччі.

Голому тому, що сукня, чорт би її забрав, без рукавів. А тренч не взяла. Тепло ж, ага. Та й я машиною.

- Ні, - я сіпнулася, відступила на крок.

Вихопила бічним зором масштаби катастрофи. У моєї машинки вся передня частина "в м'ясо". Під ногами калюжа води із пробитого радіатора. А чорному "монстру" хоч би що... Так, задній бампер, кузов трохи та номер на асфальті валяється. Із чотирма сімками. Чортів понтовоз!

- Та гаразд, невже я так постарів, ну, Евко! Я – Андрій Миронов, – розкинув руки, дивлячись на мене зверху-вниз.

Я без підборів. І так Андрієві рівно по плече. Він високий. І якщо коли ми… Андрій був швидше худорлявим, то зараз масу набрав. І, звичайно, ні, не жирову. Наді мною височіла гора прокачаних м'язів, яку підкреслювала біла сорочка із закоченими рукавами. Сподівалися, що він такий собі “кач”? Ну, із тих, що на хімії? Даремно. З першого погляду зрозуміло – все своє. Створене просто регулярними заняттями спортом. З-під лівого рукава виднілася частина татуювання. Одін і вовк, що щериться іклами... Бог війни. Андрій і сам був такий. Вічний бунтар, некерований, хуліган... Над ним ніхто й ніщо не мало влади. Ніхто і ніщо, крім неї. Жаль, тоді я цього не знала.

Постарів, ага. Тобі тридцять п'ять. До "постарів" ще років п'ятнадцять. Та й те…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍