Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

- Тепер впізнала, - я підвела голову, - Вибач, будь ласка, що так сталося. Я була неуважна. Моя страхова компанія тобі все компенсує. Давай викличемо поліцію та…

- Та ну їх, цих ментів. Що я з тебе гроші братиму? Зараз своїх наберу твою тачку на СТО-шку евакуюємо, а на моїй кави випити катнемося...

– Ні, не треба нікого набирати. І я… Я все компенсую, як годиться! – перебила я. На тремтячих ногах зробила крок до машини, зняла з магнітної підставки на панелі приладів свій смартфон. Не одразу змогла потрапити пальцями по сенсорах.

- Та ну, Ево, - Андрій взявся за моє зап'ястя.

Дотик як опік. Серце розігналося. Наче воно вирішило з грудей вистрибнути і втекти подалі, оскільки його власниця цього з якоїсь причини не робить. Подалі. Від спогадів. Від болю. Від нового-старого болю.

- Не чіпай мене.

- Все ще сердишся, так? Та я й сам, якщо чесно...

- Господи, Андрію, дванадцять років минуло. Ми мали дурний, дитячий роман на п'ять хвилин.

Треба ж, Ево, а ти молодець.

- Не вигадуй дурниць.

- Тоді чому ти відмовляєшся все зам'яти?

- Тому що ти мені ніхто, щоб робити такі подарунки. І… І мій чоловік цього не зрозуміє, а він ревнивий, – на останньому слові голос зірвався.

Ревнивий, ага. Наташу тепер ревнує, а мене…

- Ти заміжня? Давно? - мені здалося, чи він засмутився?

Ні, Ево, ти таки справді дурепа. Ідіотка. Справжнісінька. Або, можливо, просто головою вдарилася. Я навіть лоба помацала в пошуках шишки. Але ні. Нічого навіть не боліло. Я була пристебнута, швидкість маленька. А машина "в м'ясо" тому що це дешевий легковик, а не дорогий монстр-"кубик" вартістю як квартира, і тому що я найщасливіша людина на всьому білому світі.

- П'ять років.

А ти одружений? На Христині? Можливо, і діти є? Може, це вона тобі народила блакитноокого хлопчика зі світлими віями, якого так мріяла тобі народити дурна, вісімнадцятирічна закохана я?

Які ж ви всі мерзотники!

І погляд як магніт до правої руки. Обручки на безіменному немає. Не носить? Чи не любить всі ці формальності?

- То чого ж йому не дзвониш?

– Я доросла дівчинка і сама здатна вирішити свої проблеми.

І розумна. І сильна. І все давно забула. Забула тебе. І Арса забуду. І половину бізнесу в нього відсуджу. І житиму далі! І пішли ви всі разом узяті…

Хтось поруч по-дитячому схлипнув. Але мокро стало моїм щокам.

- Ну що ти… Злякалася, так? Що робила? На телефон відволіклася?

А потім він мене обійняв. Точніше ніби сховав на своїх грудях, закрив сильними руками від усього світу. Зігрів, прогнав холод, який, як виявилося, досі жив десь глибоко-глибоко всередині мене.

У нього вже інший парфум. Насичений, "алкогольний", пряний. Дорослий, так. А я все одно впізнавала його особистий запах.

Удар серця. Ще один. І ще.

- Відпусти! - я вперлася руками в його груди.

Відпусти-и-и-и!

Витерла сльози. Знову за телефон.

- Ева... На них півдня чекати. Ні, ну реально.

- По європротоколу тоді.

- Я не візьму з тебе грошей.

- А якщо Христина дізнається? Що вона подумає?

У синіх очах спалахнули пустотливі вогники.

- Навряд чи вона дізнається, Ево. І навряд чи це її стурбує. Ми понад одинадцять років чужі люди.

І моє дурне-дурне серце завмерло на секунду. Він не з нею!

- Ой, ну давай я тобі хоч евакуатор викличу, Ево. І куди треба відвезу. Це твій чоловік зрозуміє? Дай взагалі його номер, я наберу, поговоримо як мужики.

Чорт! Ні!

- Гаразд, я згодна на евакуатор. Але лише до платної стоянки. І поїду я сама. На таксі.

- От Колючка!

- Якщо щось не влаштовує, то…

- Лади-лади... Здаюся, - підморгнув він мені і заходився кудись дзвонити.

А я стояла і дивилася, як сонячне проміння золотить його густе рудувато-русяве волосся, як рухаються губи в розмові... Стояла і дивилася. А слів не чула. І не могла відвести погляду. Так само, як робила це колись…

Ми півроку були разом. Тобто як разом… Я так думала, що ми були разом. Півроку. Дванадцять років тому. Ціле життя тому. Життя, за яке стільки всього сталося. За яке все перегоріло. Переболіло. Зажило. Давним-давно. А все одно…