Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

кращі пропозиції заради того, аби мати змогу провести час з тими, кого любить. Потрібно вміти бачити всю картину, а не лише блискучі приклади для наслідування. Існує безліч талановитих і вмотивованих працівників, яких позбавили можливостей обійняти керівні посади через те, що в їхні життя увірвалися неочікувані події.

Говорити цілковиту правду та бачити всю картину — ось із чого слід почати. Але ми не можемо робити це самотужки. Чоловіки в наших життях мають свої мантри, власні варіанти правди або ж просто правди, з якою вони виросли. Їм також слід поставити складні запитання.

Розділ 2

Напівправди про чоловіків

За минулі п’ятдесят років фемінізм відкрив нові можливості для змін завдяки тому, що усталені погляди на жінок, гендер, мову, категорії та стереотипи, яких ми дотримувалися, почали піддавати сумніву. Настав час піддати сумніву й усталені думки щодо чоловіків.

Три мантри, про які я писала вище, не потрапляють під феміністичний радар так часто, як фраза: «Ви можете мати все, проте ви не можете мати все одночасно». Вона — неначе козир у будь-якій розмові про жінок, роботу і сім’ю. Я часто чула це як від самих чоловіків, так і від жінок, які сприймають таке твердження як нормальний стан речей.

Стосовно чоловіків також є три мантри.

Чоловіки також не можуть мати все одночасно. Ця фраза миттєво відвертає увагу від того, що між жінками й чоловіками досі існує фундаментальна нерівність.

Дітям потрібна мама. Ця мантра базована на святості материнства й усталеного ладу принаймні в Сполучених Штатах. Хіба із цим посперечаєшся?

Завдання чоловіка — забезпечувати. Це походить ще з Біблії.

Ці твердження теж напівправдиві. Але визначати, що є правдивим або хоча б правдоподібним і що є купою упереджених переконань, схожих на попкорн, який прилип до підлоги кінотеатру, — це початок процесу розвінчування наших беззапереч­них суджень. Нам потрібно чітко розібрати їх перед тим, як позбуватися.

Напівправда 1: чоловіки також не можуть мати все одночасно

Останнім часом багато людей критикують ідею «мати все». Дещо походить від феміністок, які стверджують, що Медісон Авеню створили тип жінок, які мають усе, як спосіб буквально продати працюючим матерям перелік товарів. Ребека Трейстер запропонувала в Salon відмовитися від фрази «мати все», вказуючи, що це обмеження, які неминуче роблять жінку егоїстичною та жадібною, і неважливо, як сильно ми намагаємося пояснити, що все, чого ми просимо, — це мати кар’єру та сім’ю, так само як і чоловіки. Крім того, ця фраза має загрозливий і бездушний тон у той час, коли мільйони людей борються за те, щоб звести кінці з кінцями.

Ситуацію ускладнює й те, що чимало чоловіків звикли заявляти, що вони також не мають усього й одночасно. Найпоширеніше судження: поки жінки, у яких є кар’єра та сім’я, не можуть займатися кар’єрою повною мірою так, як вони хотіли б, чоловіки, у яких є кар’єра та сім’я, не можуть, відповідно, проводити більше часу зі своїми сім’ями так, як цього хотілося б їм. Це компроміс, на який, як вважають багато чоловіків, їм доводиться погоджуватися.

Коли я вперше почула, що чоловіки так відповідають, то від­реагувала скептично. Звісно, ніхто не має усього, якщо під цим ми розуміємо все, що забажаєш, та ще й одразу. Проте досі жіночий рух переслідує ідею, що чоловіки в нашому суспільстві мають знач­но більше, ніж жінки, і що в них значно більше можливостей похвалитися як професійними, так і сімейними ролями: сини, брати, чоловіки, дядьки, батьки. У багатьох країнах по всьому світу жінки досі відвойовують базові людські права: бути вільною від насильства, страху та первинних потреб, контролювати власне тіло, мати рівний юридичний статус, аби подорожувати, здобувати освіту й реалізовувати свої мрії.

Навіть у такій розвиненій, цілком прогресивній країні, як Сполучені Штати, більшість жінок досі не мають того, що мають більшість чоловіків. Ліллі Ледбеттер почала працювати на шинному заводі Goodyear в Алабамі в 1979 році і через двадцять років виявила, що їй платили значно менше, ніж її колегам-чоловікам. «Я знала, що спочатку мені потрібно працювати довше та старанніше, ніж чоловікам, аби проявити себе. Але як мені могли платити менше всі ці роки?». Дивлячись на аркуш паперу, який залишив у її пошті анонімний співробітник, де була вказана її зарплатня та зарплатня її колег-чоловіків, вона подумала: «Я так хотіла{38} отримати схвалення і отримала його в очах своїх співробітників, що цінували мою важку працю та відданість і які відплатили мені так само. Але якою нерозумною я була, думаючи, що це подолає ворожнечу довкола мене. Ті цифри говорили гучно та чітко: хай як важко я працювала, хай як прагнула успіху й робила правильні вчинки — проте я народилася з неправильною статтю, і це назав­жди». Це був 1999 рік{39}. Станом на рік 2013, через понад десять років, американські жінки досі заробляли лише 82 % від заробітної плати чоловіка тієї самої професії.

Отже, твердження, що «чоловіки також не можуть мати все» — лише корислива вигадка? Я продовжую вважати, що в багатьох країнах, зокрема й США, жінок цілком можна зрозуміти у прагненні мати більшість з того, що чоловіки вже давно мають. Проте, слухаючи неупереджених чоловіків, я стала розуміти, чому ця думка відображає важливу, але лише напівправду.

Чоловіки, які намагаються мати все, перебувають у скрутнішій ситуації, ніж жінки

Чимало чоловіків з 2000-х стверджують, що і чоловіки, і жінки дедалі частіше прагнуть одного й того самого. Мій колишній колега з Держдепартаменту, якого я називатиму Стів, сказав таке: багато чоловіків на роботі «борються з проблемою балансу роботи й життя і неохоче порушують або постають проти традиційного ставлення до особистих жертв і ненормованого робочого часу». Досвід навчив його, що коли чоловіки все ж таки постають проти традиційних уявлень, їх звинувачують не лише в недостатньому бажанні добре працювати, а й у тому, «що вони недостатньо “мачо”{40}, і це грає проти них, коли йдеться про підвищення чи кар’єрне зростання».

Ця проблема так само непереборна, як і проблема невеликої кількості жінок на керівних посадах. Слід зважати на досвід працівника муніципальної компанії, який брав тритижневу відпустку, коли народилася його друга дитина в 1996 році. «Мені зробили зауваження{41} щодо невиконаної роботи... Це примусило мене відчути, що я не “чоловік”, якщо обираю сім’ю і виховання своїх дітей. Подіб­не ставлення з’явилося, коли я відпрошувався, щоб відвести дітей до лікаря».