Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 7. Айлін. Вдих-видих.

– Ти впевнений, що вони приїдуть?

– Звісно, пані Айлін, – Карім вкотре зітхнув, бо це запитання він вже слухав майже тиждень, але сьогодні особливо часто. – У двох фіналістів минулого конкурсу були непогані роботи, але вони не перемогли, тому втратити таку нагоду точно не захочуть. Двох студентів порекомендували досить поважні люди. Інші теж не вперше пишуть, але усім потрібен цей шанс. Тож, будьте певні, вони будуть усі.

Я знову глянула на годинник. Вони або запізнювалися, або я занадто хвилювалась. Щоправда, не знала точно, за що саме переймалась найбільше: чи не прогорить увесь наш задум, чи буде серед їх писульок щось таке, що вразить Баязида…

– Каріме, а вони точно напишуть те, що нам потрібно? – запитала якось невпевнено, бо поки дійсно не вірила в це.

– Звісно, пані. Я більше переймаюсь тим, як вони сприймуть фінал… Адже ж не всі переможуть… Хоча, якщо подумати, то в цій ситуації переможете лише ви. А що дістанеться їм? 

– Пфф, Каріме! – простогнала я, всміхнувшись, наче він знову бовкнув якусь нісенітницю. – Їм дістанеться чудесний і до того ж безплатний відпочинок на березі моря. Впевнена, як мінімум половина з них вже давно мріяла про це.

Волосся так і норовило вибратися з чудесної зачіски, тож доводилося його постійно вкладати назад, але знову зустрілася зі щенячим поглядом Каріма у дзеркалі. 

– Але ж з вашими можливостями стільки всього можна зробити! – промовив він, підійшовши ближче, щоб поправити ззаду кілька прядок. Попри те, що він завжди був стриманим, от тутечки я аж відчувала, як йому хотілося накричати на мене.

– Каріме, ти тут бос чи я? Навіть не думай кричати на мене. – Я підхопилася зі свого місця й розвернулась, нависаючи над ним. З моїм то зростом вже була вищою за нього, а ще й підбори на додачу… – Не забувай з ким ти розмовляєш і що незамінних помічників не буває. 

– Пробачте, пані Айлін.

– Ось так би й одразу.

Задерши носа, я оминула Каріма йдучи до дверей номера.

– Ти дзвонив Озкану? Де вони?

– Сказав, що майже на місці, пані Айлін. І що є всі десятеро, – квапливо додав Карім, від чого я аж спинилась, задоволено всміхнувшись.  

– Супер!

Пройшовши на відкриту терасу, я граційно опустилась у крісло, поки Карім метушився стосовно напоїв. Вирішила чекати своїх “рятувальників” тут, щоб здаля оцінити глибину тієї незручної ситуації, в якій я опинилась. Заздалегідь ми з Карімом обумовили, що він візьме на себе роль організатора, аби не виникало зайвих запитань щодо моєї особи. Як же ж мені довелося його впрошувати… Таких прошених, як він, я ще не бачила за своє нетривале життя! 

В таку спеку Карім вирішив мене почастувати крижаним мохіто. Або ж підступно знав, що охолонувши, я стану трохи добрішою. Ага, нехай помріє. Хвилин через вісім, до брами готелю поважно під’їхав білий мікроавтобус і першою я помітила Озканову голову, яка мигнула над парканом.

– Біжи зустрічай “своїх” підопічних.

– А може..?

– Каріме, не зли мене!

Зітхнувши, він покірно підвівся й пішов зустрічати гостей. Помітила, як хвилювався дорогою, не знаючи куди подіти руки або час від часу перебираючи пальцями.  Скільки вони там вовтузились, я не звернула на те уваги, але коли молоді хлопці та дівчата один за одним почали з’являтись у дворі, я на мить навіть розгубилась. Ліниво підперла голову й, посьорбуючи прохолодний напій, споглядала за цим видовищем.

Невже всі письменники виглядають так жалюгідно? Ну дійсно, один гірше за іншого. Всі якісь наче висохлі та подерті, обличчя поорані зморшками. Я читала їх справи й тут немає жодного кому за сорок, тоді в чому взагалі прикол? Чому їм банально лінь навіть вийти на вулицю, аби просто не бути такими, бляха, білими. Невже для цього потрібно аж так багато зусиль чи грошей? Ні! Та я он навмисне мало не щодня по салонах ходжу, щоб продовжувати залишатися такою ж красивою й незрівнянною, як завжди. А ці…

Хоча… он ті два непогані такі. А які ж кучері в брюнетика… Так і хочеться заритися в них пальчиками, а потім спуститися нижче й нижче. Фігурка в нього нічого собі. Щоправда, штани з торочкуватими дірками дещо наближали його до усіх інших. Хоча навіть з ними було чим помилуватись. Втім, другий не гірше першого. Проте… от він більше скидається на решту навіть без фешенебельних дірок, але то більше через надто убогий одяг. От якби я за нього взялася… Цукерочка б вийшла, яку я ой як не проти посмакувати. Але все одно обом далеко до мого Баязидика. Ех… не дарма в Туреччину переїхала. Тут красень на красені й таких білих ніде не зустрінеш. Обожнюю смаглявеньких. 

Омг, а яка посмішка… Хоч бери та й плач, коли дивишся на цих гарнюнь. Про що ж вони там говорять? Хоч би Карім не зламався раніше часу й не вибовкав все, що не потрібно. О, ні, він всміхається ніби не організатор, а шанувальник… Уф, Каріме, тримай себе в руках! Я аж не помітила, як зім’яла соломинку.

– Ось це я зроблю з тобою, паскудник, – кинула в порожнечу. – Тільки повернись.

Затримуватися з конкурсантами Карім не став й повернувся до мене, тримаючись за груди, розчервонівся, захекався.

– За тобою наче вуличні собаки бігли…

– Вам все смішки, пані Айлін, а я там хвилювався, між іншим, задля вас! – майже ображено огризнувся Карім, смикнувши підборіддям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍