Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 6. Валєра. Навіть не намагайся.

Але все ж таки. Якої холери ми знову поряд?! Всесвітня змова, чи нас знімає прихована камера? Мимоволі я озирнувся, наче й сам повірив в абсурдність думок. Баклан роздивлявся навкруги, а іноді ще поглядав на якихось диваків з валізами. Чи не по дорозі нам раптом?

– Гарний краєвид, еге ж? – запитав англійською я у хлопа навпроти. Той широко всміхнувся, киваючи головою. – Ви теж отримали запрошення? 

Він знову закивав головою, розтягуючи губи мало не до вух. Іноді поглядав на дівчину в навушниках поряд. 

– В якому жанрі пишеш?

Та відповідь була аналогічною. Закусивши губу, я окинув типа зацікавленим поглядом. Цей дивак ані слова не зрозумів англійською. Таке справді можливо?

– Ви звідки? – запитав українською баклан збоку.

– Кам'янець, – відповідає цей кадр.

От бовдур. Щоправда, не знав хто саме. 

– О, то ви з України! – здивувався Тім, хоча я скептично звів брови догори, спостерігаючи за цими двома. – Не зважайте на мого друга, Валєру, в нього іноді буває зоряна хвороба.

Я спинив на ньому лютий погляд, скреготнувши зубами.

– Тіме…

– А я то думаю, що знайоме обличчя, але незручно було поцікавитись, думав, обізнався! – заторохтів цей дурник з Кам’янця, помітно оживившись. – Ви ж Валерій Бершаль, автор “Йти до останнього”?!

На цих словах я аж запишався собою, розправивши плечі. Хоча більше втішався неочікуваним розчаруванням та обуренням на обличчі баклана, що ненавмисно розмова знову повернулась до моєї геніальності. Поправивши темні окуляри, я усміхнувся хлопцю навпроти й не забув штурхнути Тіма ліктем.

– Не думав, що дві книги зроблять мене таким впізнаваним. Тебе як звати?

– О, звісно! Я Максим Власенко, – хлопець підвівся й простягнув до мене руку, яку, запишавшись, потиснув. Звісно, не оминувши краєм ока надуті губи Тімона. – Для мене велика честь!

– Я знаю. А з моїм другом знайомий?

Максим запитально подивився на Тіма.

– Оу, на жаль.

– Я Тимур Краковець, – промовив поважно той, простягнувши Максиму долоню. – Переможець минулого конкурсу…

– Ага, чудово, – мовив хлопець, квапливо потиснувши Тімову руку.

– Я так розумію, – почав я з цікавістю оглядаючи то Максима, то дівчину поряд, – ви також тут на запрошення?

Той аж широко розкрив очі.

– Тільки не кажіть, що й ви братимете участь!

– Не казатиму, але так.

Широко всміхнувся хлопцю й глянув на дівчину поверх окулярів.

– А панянка ім’я має?

– О, так, перепрошую.

Макс квапливо турнув дівчину ліктем, відвернувши її увагу від морського простору на нас. Вийняла з вуха навушники й запитально вигнула брови.

– Що?

– Дивись, з ким нам пощастило сидіти поруч!

Дівчина підтиснувши губи зверхньо оцінила мене та Тіма поряд.

– І?

– Улю, це ж Валерій Бершаль!

– …І Тимур Краковець, – пробубнів меланхолік поряд.

– Круть, – байдуже вимовила вона й знову одягнула навушники, повернувши обличчя до горизонту.

Дуже специфічна особа, принаймні в плані знайомства. Хоча й зовні не сильно й приваблювала своїм вбранням: джинси потерті з величезними дірами на колінах, футболка з дивними закарлюками  на грудях… До речі, гарних. Затемнені окуляри закривали майже половину обличчя, хоча з-поза них виднілися світлі очі на яких мерехкотіли густі та довгі вії. Ну і звісно ж, чіткі контури губ, які дівчина періодично змащувала бальзамом з ледь помітним рожевим відтінком… Оу, я добряче відволікся на цю гордовиту кралю, яка була зависокої про себе думки. Або ж вона просто роздратувала мене своєю зверхністю. Ще жодна дівчина не реагувала так на мене, а це… Образливо для моєї творчої натури.

– І як так можна з Валєрою…

Глузливий шепіт Тимура біля мого вуха напрошувався на стусана у відповідь, але я ще матиму нагоду.

– То в якому жанрі ти пишеш, Максе? – поновив запитання, на що хлопець задоволено всміхнувся.

– В основному фантастику. Іноді, під настрій, фентезі.

– А подруга?

– А подругу звати Уляна та пише жіночі романи, – буркнула дівчина, не повертаючи голови.

Хм. Отже, прикидається, що слухає музику, а сама не проти нашої розмови. Дуже цікаво. Хитрюга. 

– Не зважай на неї, – підметушився Макс, – Улька ще з першого курсу така.

Здійнявши брову, я глянув на дівчину, яка чула й це, від чого насупила свої ідеальні брови.

– Помітно, що з характером, – посміхнувся я.

– Десь я вже таке бачив… – знову пробубнів Тім, але вдавав, що теж розглядає море.

Він явно наривався, та не знав як.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍