Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Та я всміхнулась ще дужче, бо точно ще зірветься.

– Карімчику, ти просто молодець! Хочеш мохіто?

Намагалася вдавати чисту святість, що жодних глузливих думок навіть й близько не розглядала в його бік.

– Та сядь вже ти! – скомандувала вже різкіше, аби він опанував собою.

Той враз сів навпроти й подивився на мене, примруживши одне око.

– Пані Айлін, я перенервував, ви ж знаєте.

– Тому й кажу сідай. Сьорбни холодненького та розповідай.

Посунула до нього склянку й вмостилась зручніше.

– А що розповідати, як і казав – приїхали усі, натхненні, навіть здивовані. Повідомив про вечерю й всі з нетерпінням чекають початку… – І на цьому запал Каріма скінчився й він похнюпився. – І я не впевнений, що зможу грати за вас вашу роль, пані Айлін.

– Облиш, ти актор не гірший за мене, – з посмішкою заперечила я. – Просто будь собою, Каріме і все вийде.

– Ви справді так думаєте? – з чималою надією у голосі, наче дитина мала, перепитав хлопець, блимнувши на мене своїми досить гарними карими очима. 

– Звісно. Мав би вже запам’ятати, що я кажу те, що думаю.

На щастя його хвилювання вдалося приборкати. Сподівалась лише, що й на цей вечір його вистачить. Хоча б. 

Втім, ближче до зазначеного часу, коли я була вже зібрана у нову коктейльну бордову сукню, як завжди, з ідеальними хвилями волосся, макіяжем та на високих підборах… Я зрозуміла, що хвилювалася більше, ніж перед виходом на червону доріжку. Йдучи через фойє до ресторану, я починала сповільнюватися. Вбирати у груди повітря, наче всередині в мене заберуть все до останньої краплі… А що як Карім не впорається?

До речі, а от і він. Біжить підстрибом до мене. Носом чула – знову передумав. Та що ж з ним не так?

– Я не готовий, – видав на ходу, то переминаючись з ноги на ногу, то відходячи на кілька кроків. 

Ну чому ж в мене такий нерішучий помічник цього разу? От минулий готовий був стрибнути хоч у вулкан по вінця заповнений лавою. Лиш одне моє слово й він вже там. Але не цей. Каріму, бачте-но, потрібно все обдумати, зважити, а потім ще й про всіх навколо похвилюватися. І за що мені все це?

– Готовий. Давай вперед. Чи це я тут маю виконувати твою роботу? – таки не витримала й злегка підштовхнула до сцени.

– Це не входило до списку моїх обов’язків, – знову почав відгороджуватися він.

– А шпигувати за Баязидом, по-твоєму, входило? – він вже мене дістав. Або вийде на сцену, або звільню Каріма й оком не кліпнувши. Тепер моє хвилювання переходило у гнів, якого йому краще не бачити.

– Це ніяк не ображало його і не завдавало ніякої шкоди.

– А давай може Баязида краще про це спитаємо? – піднявши підборіддя, я вже дивилась на нього з викликом. – Нагадай, звідки ти там його приволік?

– Ну можливо ми зустрілися під туалетом, – завагався Карім. – Ну добре, всередині вбиральні, але ж тут нічого такого! Всі ми люди й всім нам потрібно задовольняти власні потреби.

Здійнявши брову, я схрестила перед собою руки. 

– Іди вже на сцену, боягузе нещасний. Не гніви мене в такий вечір, я тебе дуже прошу.

– Це востаннє я прикриваю вас, – гордовито мовив він.

Нарешті помічничок здався й таки пішов, щоб почати величезне шоу, яке триватиме кілька місяців. Якщо всі ми доживемо до того дня. Що буде, коли вони здогадаються – я поки уявляти навіть боюсь…

– Іди вже, ненормальне, – вже більше сказала до себе, ще раз окидаючи поглядом поодиноких людей за їхніми столиками.

На щастя мене тут не сильно було помітно, тож чекала доки Карім вимовить промову… І тут я з жахом згадала минулий раз, коли від переляку він закляк перед важливими особами. 

– О, ні, навіть не думай, поганцю, – прошепотіла собі під носа, доки Карім з мікрофоном став на невеличкій сцені, кілька разів оглянувши обранців. 

– Мені неабияк приємно бачити усіх вас тут, – почав дещо невпевнено українською, але мав би впоратися. Інакше розмова буде в нас довгою та виснажливою. Але через кілька хвилин Карім торохтів вже більш впевнено, а я оглядала цю делегацію, від якої залежало моє майбутнє з Баязидом. – Звісно, з усіма деталями вас буде ознайомлено завтра вранці. 

– Тобто, ми не просто писатимемо книгу на задану тему? А ще й будуть деталі? І як багато їх? – почувся оксамитовий баритон когось з присутніх. Приглядівшись, побачила того кучерявчика. 

– Ви маєте рацію, пан Бершаль, це буде незвичне написання, як і самі деталі. Втім, гадаю, буде краще, якщо про творчі процеси ми поговоримо завтра. А зараз дозвольте вам представити спонсора нашої, тобто вашої, пригоди, пані Айлін Марчиоглу.

Таки дочекався, щоб скинути все найважче на мене. Якби не його знання мови, то напевне звільнила б після такого, проте ще одна людина з впевненою українською мені тут знадобиться. Тож під зацікавлені погляди цих простаків пішла на сцену до Каріма. Як же добре, що сукня коротка й цього разу в мене не трапиться жодного казусу і що не має журналістів.