Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Розділ 10. Анна

Я розчарована, розгублена просто розчавлена повертаюсь в свою квартиру. Чому життя таке не справедливе?  Здавалося все так добре починалося. Я тільки звикла до своєї роботи, зустріла чоловіка мрії. І саме цей чоловік все зруйнував. Який же він все таки покидьок! … І від цього ставало ще гірше.

Я не знала, що мені робити далі. Мабуть, буду знову шукати роботу, ходити по співбесідах.

От батько зрадіє, як дізнається, що я там більше не працюю. Знову почне наполягати на посаді в його фірмі. А цього мені хочеться менше за все.

Ні, я нічого йому не скажу. Нехай думає, що в мене все гаразд.

Я пішла в ванну змити чорні ріки туші і сліз, коли почула  дверний дзвінок. Кого це принесло? Швидко вмивши заплакане обличчя я підійшла до дверей, клацнула защібку і не повірила своїм очам. Переді мною стояв Влад.  В синіх джинсах і світлій футболці поло, яка обтягувала його підтягнутий торс. Нарешті я змогла розгледіти кубики пресу на його животі, м’язисті руки з широкими венами. Він виглядав не так, як в офісі, але був до біса сексуальний. Забувши, що кілька хвилин тому я ридала через нього, я просто стояла і роздивлялася його спокусливе тіло.  Від його присутності в мене збивалось дихання, а пульс різко пришвидшувався розбурхуючи по венах гарячу кров. Його очі були не такі холодні і суворі, як раніше, але такі ж темні і глибокі, а волосся злегка зкуйовджене. І здається, варто було йому лише поглянути на мене, як гірка образа кудись випарувалась і я мало не відкривши рота, знову проникливо  дивилась на нього.

 Він, здається, розгубився, коли побачив мене, а особливо набрякле від сліз обличчя. Але виду не подав.

- Привіт, - промовив він дещо м’якшим тоном, ніж я очікувала. -  Ти випадково захопила з собою важливий договір. Я хотів би його повернути, - промовляє спокійно і до мене повертається відчуття реальності.

Все ясно… Він сюди приперся за якимось шматком паперу.

Нічого не відповідаючи, я біжу в кімнату і намагаюся знайти сумку, а він, тим часом проходить всередину. Влад пильно роздивляється все навколо замислено потираючи свою щетину. Врешті, я знаходжу, те що йому потрібно і простягаю ту саму папку. Він її приймає і несподівано хапає мене за руку.

- Анно, я хотів поговорити, - випалює він. Я забираю руку, проте він не поспішає відводити чіпкого погляду і впевнено продовжує. – Вранці, я повів себе не зовсім коректно і не мав ніякого права тебе звільняти. Я прошу вибачення за те, що тебе образив, і якщо хочеш, звісно,  можеш повертатися до своїх обов’язків.

Це було несподівано. В мене, на хвилину, пропав дар мови, проте зваживши всі за і проти я вирішила продовжити розмову.

- Владислав…. – я запнулась, бо не знала, як до нього звертатись.

- Андрійович, але це в робочий час, - додав Влад, посміхаючись. – А зараз можна просто Влад.

- Владе, а де гарантії, що завтра у вас не зміниться настрій і ви знову не захочете мене звільнити, – дещо різко запитала я.

Здається своїм питанням я його тільки розвеселила. Кутики його губ поповзли вгору і він посміхнувся.

- Повір, якщо ти справно будеш виконувати свою роботу, затримаєшся надовго, - запевнив мене і в його очах промайнув загадковий блиск.

- Тоді, я згодна, - буркнула у відповідь.

- От і чудово, тоді зустрінемось завтра в офісі. Бувай.

- До зустрічі.

Влад розвертається і прямує до виходу. Я слідую за ним, зачиняю двері, повертаю ключ  і полегшено зітхаю.

 Все таки є в нього щось людське. Декілька хвилин я стою опершись спиною на двері, пробуючи переварити цей день. На обличчі виринає посмішка і розуміння того, що цей чоловік  за секунду може зіпсувати настрій і з такою ж швидкістю його підняти.

 

Цей день не припиняє мене дивувати, бо через деякий час знову чується дзвінок у двері. Не розумію, кого там ще принесло в таку пору? Невдоволено бурчу, однак слідую в передпокій, швидко відчиняю двері і бачу Богдана. 

А йому, що від мене потрібно? 

Богдан - син татового друга, і нового заступника мера - Романа Білозерського. Батько так сильно хоче з ним породичатися, що декілька разів пробував нас звести з Богданом. Запрошував їх родиною в гості, на своє день народження і на новий рік. Ми навіть цілувалися з ним. Чесно кажучи, окрім нудоти і огиди,  більше ніяких почутів той поцілунок в мене не викликав. Мабуть, з того часу ми більше не перетиналися.

Богдан симпатичний, на 2 роки старший, світловолосий з зеленими очима. А ще він дуже розумний, знає багато мов і працює перекладачем в мерії. Мабуть, батько біля себе прилаштував. Мрія будь якої дівчини, але не моя. Тому що я давно, щиро і безнадійно закохана в одного недосяжного чоловіка, якого декілька хвилин тому можна було торкнутися рукою…

Богдан щиро посміхається і простягає мені шикарний букет троянд. 

- Ань, вітаю з днем народження! - широко посміхаючись промовляє він.

- Дякую, мені дуже приємно. Я не планувала святкувати. Чесно кажучи, зовсім вилетіло з голови, - ніяково зізнаюсь я.

Куди ж мені пам'ятати про своє день народження, як тільки за сьогодні мене звільнили, розтоптали, а потім як нічого не було, назад прийняли на роботу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍