Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

міста, що простягається від річки до Пласа де Армас. Там прибулець затримався, прив’язав мула до тамариндового дерева, сів на землю й опустив криси капелюха, щоб захиститися від піску, який безжалісно колов йому очі. Певно, він здійснив довгу подорож: рухи його були повільні, втомлені. Коли піщаний дощ припинився і на площі з’явилися перші мешканці, прибулець спав. Поруч з ним лежав здохлий мул, з мордою, вимазаною зеленавою піною, й з вибалушеними очима. Ніхто не наважився будити чоловіка. Звістка розлетілася миттєво, і площа заповнилася натовпом цікавих, які, штовхаючись і перешіптуючись, пропихалися до незнайомого. Декотрі вилізли на павільйон, інші оглядали прибульця, міцно охопивши стовбури пальм. Це був атлетичної будови молодий чоловік, що мав квадратні плечі й густу широку борідку; крізь сорочку з відірваними гудзиками прозирав його м’язистий, волохатий торс. Прибулець спав з відкритим ротом, легенько похропуючи: потріскані губи розтулилися, показуючи зуби, схожі на собачі ікла: жовті, міцні, хижі. Його штани, чоботи, полиняле пончо були пошарпані, брудні, капелюх — також. Він був неозброєний.

Прокинувшись, він мерщій схопився на ноги, став у захисну позу; його очі з-під спухлих повік недовірливо слідкували за збіговиськом. Зусібіч сяяли посмішки, люди дружньо махали руками, якийсь старий протиснувся до нього і подав йому гарбузову пляшку з холодною водою. Тоді посміхнувся й прибулець. Пив поволі, жадібно, з заплющеними очима. Гамір зростав, усі почали проштовхуватися, щоб перекинутися кількома словами з чужинцем, запитували його про подорож, висловлювали співчуття з приводу смерті мула. Він сміявся тепер уголос, потискав простягнуті долоні. Потім одним рухом відчепив торби від сідла і запитав про готель. В оточенні послужливих городян перетнув площу Пласа де Армас і увійшов до «Північної зірки»: місць не було. Городяни заспокоїли його, почулося багато голосів, які запрошували чужинця погостювати. Він зупинився у Мельчора Еспіноси, діда, що жив сам на бульварі Малекон поблизу Старого мосту. В нього було невеличке господарство, далеко, на березі Чіри, куди він їздив двічі на місяць. У цьому році Мельчіор Еспіноса побив рекорд: у нього гостювало п’ятеро приїжджих. Вони завжди прибували до П’юри на якийсь час, щоб закупити врожай бавовни, продати худобу й підрахувати прибутки; тобто на декілька днів, щонайбільше на декілька тижнів.

А цей залишився. Місцеві жителі дізналися про нього мало, лише те, ким він був: ані продавцем худоби, ані збирачем податків, ані комівояжером. Його звали Ансельмо і, за його словами, він був перуанець, хоч ніхто не міг розпізнати його акценту: він не говорив непевним, невиразним тоном людей з Ліми ані тим співучим, що притаманний мешканцям Чікалайо; його вимова не відзначалася правильністю, як у мешканців Трухільйо, він не був також горянином, тому що не затинався при кожному «р» та «с». Його вимова була іншою, дуже мелодійною і дещо повільною, він уживав незвичайні звороти та вирази. У запалі суперечки гучність його голосу наводила на думку, що він був командиром монтонерос. Торби, з яких складався увесь його багаж, напевне, були напаковані грішми; але яким дивом він спромігся подолати пустелю і вберегтися від нападу розбійників? Мешканці так і не дізналися, звідки він прибув і чому його кінцевою метою стала П’юра.

Наступного дня після приїзду він з’явився на Пласа де Армас поголений, і його молоде обличчя здивувало всіх городян. У крамниці іспанця Еусебіо Ромео він купив собі нові штани і чоботи: заплатив готівкою. Двома днями пізніше замовив у Сатурніни, відомої майстрині з Катакаоса, капелюх з білої соломки — такий капелюх можна покласти в кишеню й вийняти абсолютно не зім’ятим. Щоранку Ансельмо йшов на Пласа де Армас і, сидячи на терасі «Північної зірки», запрошував перехожих на чарчину. У такий спосіб оточив себе приятелями. Він був балакучий і дотепний, зажив собі загальну симпатію, вихваляючи принади міста: привітність людей, вроду жінок, чудові заходи сонця. Швидко опанував місцеву говірку і теплу ліниву вимову п’юранців: він уже через кілька тижнів казав «гуа», щоб висловити здивування, говорив «вилупки» на дітей, «клаповухі» на віслюків, був з усіма запанібрата, умів відрізнити кларіто від густої чічі, добре розумівся на гострих тамтешніх приправах, знав напам’ять імена багатьох людей і назви вулиць, танцював тондеро так само, як мангачі.

Його допитливість не мала меж. Виказував невгамовну зацікавленість місцевими звичаями, розпитував про всілякі подробиці з життя і смерті різних людей. Хотів знати все: хто найбагатший, коли й чому він розбагатів; чи префект, алькальд та єпископ чесні і чи шанують їх городяни; як тут розважаються, які подружні зради і скандали обурюють святенниць і священиків; як поважні люди дотримують своїх релігійних та моральних обов’язків; яких форм набуває у місті любов.

Кожної неділі він ходив до «Колізею» і з захопленням, мов старий досвідчений знавець, дивився на бій півнів, останній залишав бар «Північна зірка», елегантно грав у карти, ставив великі суми, міг програвати і. вигравати, не зморгнувши оком. Так він здобув приязнь комерсантів і поміщиків, став популярний. Найзнатніші запросили його на полювання до Чулуканаса, і він усіх здивував своїми влучними пострілами. Зустрічаючи Ансельмо на вулиці, селяни сердечно вітали його, називаючи по імені, а він приязно поплескував їх по плечу. Люди цінували його життєлюбність, невимушеність у поводженні, щедрість. Але всіх інтригувало його минуле, і те, звідки в нього стільки грошей. Про Ансельмо почали поширюватися різні легенди: коли вони доходили до нього, він голосно реготав: ані заперечував їх, ані підтверджував. Іноді з приятелями вештався по корчмах Мангачерії і під кінець завжди опинявся у домі Анхеліки Мерседес, тому що там була арфа, а він був чудовим арфістом, просто незрівнянним. У той час коли інші клацали підборами і підіймали тости, він упродовж довгих годин пестливо перебирав білі струни, які слухались його і за його наказом могли шепотіти, сміятись, плакати.

П’юранці шкодували лише, що Ансельмо був не достатньо ввічливий, коли з п’яних очей надто зухвало роззирався на жінок. Босоногим служницям, які проходили через Пласа де Армас у бік ринку, торговкам, що з дзбанами чи глиняними мисками на голові кружляли, вихваляючи сік з лукуми та манго й свіжі артишоки, сеньйорам у рукавичках, вуалях та з чотками, які прямували у бік собору, — усім уголос він пропонував зустріч й імпровізував сороміцькі віршики. «Дивись, Ансельмо, — казали йому приятелі, — п’юранці ревниві. Зневажений чоловік або розгніваний батько викличе тебе на поєдинок у найменш очікуваний момент, будь делікатніший з жінками». Але Ансельмо відповідав голосним сміхом, підносив чарку і виголошував тост за П’юру.

У перший місяць його перебування у місті нічого не сталося.

Не