Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— І тебе ніколи не мучило сумління, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Багато років хочу спитати тебе про це.

— Через те, що обікрав того сучого сина Реатегі? — вигукнув Фусія. — Він багатий, бо накрав більше від мене, старий. Але він мав з чим починати, а я не мав нічого. Це була моя лиха доля, завжди я мусив починати з нуля.

— А куди ж ви тоді дивилися? — обурився дон Хуліо Реатегі. — Чому вам не спало на думку перевірити його документи, доне Фабіо?

Але ж він перевірив, і паспорт був, як новенький, звідки він міг знати, що це підробка, доне Хуліо? До того ж Фусія приїхав так добре одягнений і говорив так переконливо! І він, Фабіо, навіть подумав, що, коли сеньйор Реатегі повернеться з Санта-Марія де Ньєви, то вони почнуть разом робити великі справи. Людина така необережна.

— А що ти мав тоді у тій валізці, Фусіє? — спитав Акіліно.

— Карти Амазонії, сеньйоре Реатегі, — пояснив дон Фабіо. — Величезні, такі, як ото можна побачити в казармах. Порозвішував їх у своїй кімнаті і говорив: це для того, щоб знати, якими шляхами будемо сплавляти ліс. Малював щось і писав по-португальському, хіба це не дивно?

— Нічого дивного, доне Фабіо, — сказав Фусія. — Окрім дерева, мене цікавить також торгівля. А іноді дуже вигідно мати контакти з тубільцями. Тому я й позначив племена.

— Навіть ті з Мараньйону і з Укайялі, доне Хуліо, — уточнив дон Фабіо. — А я думав, це ділова людина, буде добрим партнером для сеньйора Реатегі.

— Пам’ятаєш, як ми спалили твої карти? — спитав Акіліно. — Сміх, та й годі, ті, що складають карти, не знають, що Амазонія це немов розпалена жінка, — не всидить спокійно. Тут усе змінюється: річки, тварини, дерева. Нема ради, Фусіє. Ми потрапили на божевільну землю.

— Він знає сельву чудово, — сказав дон Фабіо. — Коли повернеться з Верхнього Мараньйону, я вас познайомлю, і ви напевне заприятелюєте.

— Тут, у Ікітосі, усі розповідають про дона Хуліо дива, — мовив Фусія. — Дуже хотів би познайомитися з ним. Ви випадково не знаєте, коли він повернеться до Санта-Марія де Ньєви?

— Дон Хуліо впорядковує там свої справи, та й губернаторство забирає в нього багато часу, але вирватись на короткий строк йому вдається завжди, — відповів дон Фабіо. — Залізний характер, сеньйоре. Успадкував його від батька, який був одним з найбільших скупників каучуку в часи розквіту Ікітоса. А коли збанкрутував, пустив собі кулю в лоба. Реатегі втратили усе до останньої сорочки. Але дон Хуліо звівся на ноги, самотужки. Кажу вам, це людина з залізною волею.

— Колись у Санта-Марія Ньєві на його честь влаштували банкет, і я чув його промову, — сказав Акіліно. — Він говорив про свого батька з великою гордістю, чуєш, Фусіє.

— Батько — це була одна з його улюблених тем, — відповів Фусія. — Коли ми працювали разом, він при кожній нагоді згадував про нього. Ет, сучий син Реатегі, клятий везунчик! Я завжди йому заздрив, старий.

— А такий чистенький, такий пещений, — сказав дон Фабіо. — І подумати тільки, що я догоджав йому, майже ноги цілував. Коли він входив до готелю, то навіть кішка від радощів хвіст задирала. Що за клята людина, доне Хуліо.

— Ну й колінця викидаєш ти на прощання, Фусіє. У Кампо Гранде відлупцював вартівників, а в Ікітосі вбив кішку, — мовив Акіліно.

— Правду кажучи, доне Фабіо, це не здається мені надто важливим, — сказав Хуліо Реатегі. — Мені шкода лише срібла, яке він у мене поцупив.

Але кішці було дуже боляче, доне Хуліо. Він задушив її простирадлом, і повісив до москітної сітки. Увійти так до кімнати, і раптом побачити її, завислу в повітрі, закоцюблу, з вибалушеними очима, — це жахливо. Зло заради зла важко зрозуміти, доне Хуліо.

— Людина робить все що завгодно, аби вижити, я розумію твої крадіжки, — сказав Акіліно. — Але навіщо витворяти таке з кішкою, чи це від люті, що ти не мав того початкового капіталу?

— І це також, — відповів Фусія. — А до того ж від тієї паскуди тхнуло, і вона повсякчас мочилася на моє ліжко.

Цей вчинок цілком у характері азіатів, доне Хуліо, вони мають такі бандитські звичаї, нічого неможливо передбачити; він, Фабіо, недавно дізнався, наприклад, що китайці в Ікітосі тримають котів у клітках і відгодовують їх молоком, а коли вони погладшають, то кидають їх у казан і їдять, сеньйоре Реатегі.

— Доне Фабіо, — сказав Реатегі, — я хочу зараз поговорити з вами про покупки, задля того я й приїхав з Санта-Марія де Ньєви. Ну то як, купив він?

— Усе, що ви замовляли, доне Хуліо, — повідомив дон Фабіо. — Люстерка, ножі, матерію, намисто, і дуже дешево. Коли ви поїдете на Верхній Мараньйон?

— Я не міг сам забратися у глушину, щоб торгувати, я потребував спільника, — мовив Фусія, — і після цієї історії повинен був шукати його подалі від Ікітоса.

— Тому ти приїхав до Мойобамби, — сказав Акіліно. — І заприятелював зі мною, аби я супроводжував тебе в подорожах до індіанських племен. Отже, ти почав наслідувати сеньйора Реатегі, перш ніж познайомився з ним, перш ніж став його працівником. Ти тільки й торочив про прибутки, Фусіє: ходи зі мною, Акіліно, за рік станеш багатієм; аж голова мені боліла від твоїх виспівувань.

— Ось бачиш, кожному своє, — зітхнув Фусія. — Я присвятив себе цьому більше, ніж інші, ніхто не ризикував так, як я, і ось чим усе закінчилося. Хіба це справедливо?

— На все божа воля, Фусіє, — сказав Акіліно. — Не нам про це судити.

Одного теплого грудневого ранку до П’юри прибув чоловік. Верхи на мулі, який ледве дибав, він несподівано виринув з-поміж південних дюн: постать у широкополому капелюсі, загорнута в легке пончо. Крізь рожевувате світло світанку, коли язики сонячного полум’я починають повзти пустелею, прибулець із задоволенням побачив перші кактусові зарості, обпалені сонцем ріжкові дерева, білі будиночки Кастілії, які що ближче до річки, то численніші й скупченіші. Дихаючи густим повітрям, він підходив до міста, котре спостеріг ще з протилежного берега, — воно блищало, мов дзеркало. Прибулець поїхав вулицями Кастілії, ще безлюдними, і біля Старого мосту зліз з мула. Якусь хвилину дивився на будівлі по інший бік річки, на бруковані вулиці, на будинки з балконами, на піщинки, завислі в повітрі, на масивну вежу собору з її округлим дзвоном кольору сажі, на зелені плями садиб, що на північній околиці розсипані вздовж берега річки в напрямку Катакаосу. Ведучи за повід мула, він пройшов пішки через Старий міст і, ляскаючи час від часу бичем по ногах, попростував головною вулицею