Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Мати Анхеліка піднесла руку до грудей, потім торкнулася чола: брехня виводить її з рівноваги, вона щиро шкодує.

— Це через тих двох, які прибули вчора, матусю, — сказала Боніфація. — Я не хотіла, щоб інші також втікали, я збиралася відпустити лише тих двох, бо мені стало їх дуже шкода. Не кричи так, матусю, ти ж потім хворієш, завжди, як перенервуєш, то хворієш.

Коли Боніфація і вихованки повертаються від смітника до місії, мати Гризельда і її помічниці вже встигають приготувати сніданок: овочі, кава, булочки власної випічки. Після сніданку вихованки йдуть до каплиці, там займаються вивченням священної історії і катехізису, вчать молитви. Опівдні повертаються до кухні і під керівництвом матері Гризельди — рожевощокої, заклопотаної, рухливої — готують обід: овочевий суп, риба, маніока, дві булочки, овочі, дистильована вода. Згодом вихованки можуть годину бігати по подвір’ю або відпочивати в тіні фруктових дерев. Потім ідуть до класу для початківців. Мати Анхеліка вчить їх іспанської мови, алфавіту і рахуванню. Мати ігуменя викладає історію і географію, а мати Патросінія — математику. Увечері черниці й вихованки читають молитви у каплиці, потім знову розділяються на групки для роботи на кухні, в саду, в комірчині, в їдальні. Вечеря скромніша від сніданку.

— Вони розповідали про своє селище, щоб розчулити мене, мати, — сказала Боніфація. — Пропонували мені усе на світі, і мені їх стало шкода.

— Ти навіть не здатна брехати, Боніфаціє, — ігуменя опустила руки, які, наче білі птахи, майнули у синюватій напівтемряві і з’єдналися знову. — Дівчатка, котрих матір Анхеліка привезла з Чікаїса, не говорили по-християнському. Бачиш, як ти недаремне грішиш?

— Я розмовляю по-поганському, мати, ти просто нічого про це не знала. — Боніфація підвела голову, два великі вогники на мить блиснули з-під волосся. — Я навчилася, слухаючи тих дівчаток, але ніколи тобі про це не розповідала.

— Брешеш, дияволице! — вигукнула мати Анхеліка, руки її роз’єдналися, легко затріпотіли. — Мати, ви бачите, що вона тепер вигадала?

Але її мовби урвало гарчання, неначе в комірчині причаївся звір, який раптом розлютився і виказав себе виттям, хрипінням, нявканням, упереміш з високими звуками, що рипіли у темряві, немовби кидаючи виклик до бою.

— Бачиш, матусю? — сказала Боніфація. — Чула, як я розмовляю по-поганському?

Щоденно, перед сніданком, черниці та вихованки слухають месу. Відправляють її єзуїти з сусідньої місії, як звичайно отець Венансіо. Каплиця в неділю відчиняє свої бічні двері, щоб усі мешканці Санта-Марія де Ньєви могли взяти участь в службі. Ніколи не бракує представників влади, іноді приходять селяни, збирачі каучуку, напівголі агваруни, які товпляться в дверях. Пополудні мати Анхеліка і Боніфація проводять вихованок на берег річки, дозволяють їм хлюпатись, ловити рибу, видиратися на дерева. У неділю сніданок щедріший, звичайно подають м’ясо. Вихованок двадцятеро, віком від шести до п’ятнадцяти років, лише агварунки. Іноді між ними опиняється якась дівчинка з племені уамбісів або навіть шапра. Але це рідко.

— Не люблю відчувати себе ні до чого непридатним, Акіліно, — сказав Фусія. — Хотів би, щоб було як раніше. Пам’ятаєш, як ми чергувалися?

— Звичайно, пам’ятаю, — відповів Акіліно. — Адже це через тебе я став таким, ким є зараз.

— Авжеж, ще й досі розвозив би воду від дому до дому, коли б я не з’явився у Мойобамбі, — сказав Фусія. — Але ж ти боявся річки, старий.

— Лише Майо, бо в дитинстві ледве не втопився в ній, — мовив Акіліно. — А в Румійяку купався завжди.

— В Румійяку? — спитав Фусія. — Вона протікає через Мойобамбу?

— Саме так, Фусіє, то спокійна річка, — відповів Акіліно, — вона протікає через руїни, поблизу місця, де мешкають ламісти[12]. Там дуже багато помаранчевих садів. Невже ти й цих помаранчів не пам’ятаєш? Найсолодші в світі.

— Мені соромно, що я лежу тут, як мрець, а ти вже ледве дихаєш від того веслування, — мовив Фусія.

— Тут навіть не треба веслувати, старий, — сказав Акіліно, — треба лише тримати стерно. Зараз, коли ми перепливли пороги, річка сама працює за нас. Я не люблю тільки, коли ти сидиш тихо і починаєш дивитися в небо так, немовби побачив чулья-чакі.

— Ніколи не бачив його, — заперечив Фусія. — Тут, у сельві, усі бачили його, принаймні хоч раз, а я жодного. Навіть у цьому мені не пощастило.

— Скажи краще, що пощастило, — сказав Акіліно. — Знаєш, одного разу чулья-чакі явився сеньйорові Хуліо Реатегі? Кажуть, це трапилося в одній ущелині на Ньєві. Але Реатегі спостеріг, що той щось надто кульгає, і, помітивши оту своєрідну коротшу ніжку, прогнав його пострілами. До речі, Фусіє, чому ти посварився з сеньйором Хуліо Реатегі? Напевне, утнув йому одну з тих своїх штучок?

— Утнув, і не раз, а вперше ще перед тим, як познайомився з ним, невдовзі після приїзду до Ікітоса, старий. Пізніше я розповів йому про це, і Реатегі сміявся: отже, це ти обвів круг пальця того дона Фабіо, губернатора Санта-Марія де Ньєви?

— До ваших послуг, шановний сеньйоре, — сказав дон Фабіо. — Чого бажаєте? Чи надовго ви приїхали до Ікітоса?

Так, він, Фусія, залишиться тут надовго, можливо, навіть назавжди; адже він має справу з лісовою промисловістю, — хіба дон Фабіо не чув про це? — й будуватиме лісопильний завод неподалік Наути. І, власне, чекає на приїзд кількох інженерів. У нього багато складнощів у роботі, і він добре заплатить донові Фабіо, але хотів би мати велику зручну кімнату, а дон Фабіо: зрозуміла річ, сеньйоре, прошу дуже, я тут саме для того, щоб обслуговувати клієнтів. Одне слово, старий, він ковтнув гачок.

— Він дав мені найкращу кімнату у готелі, — вів далі Фусія. — З вікнами в сад, у якому росли панамські пальми. Запрошував мене до себе на вечерю і невпинно торочив про свого шефа. Я ледве розумів його, бо тоді ще кепсько знав іспанську мову.

— А сеньйора Реатегі не було на той час в Ікітосі? — спитав Акіліно. — Він був уже тоді багатий?

— Ні, по-справжньому він розбагатів пізніше, на контрабанді, — пояснив Фусія. — Але вже мав цей готель, починав торгувати з індіанцями і тому поїхав до Санта-Марія де Ньєви. Скуповував каучук, шкіри, продавав їх в Ікітосі. Це там мені спало на думку взятися за те діло. Але знову те ж саме, потрібен був капіталець, а я не мав ані сентаво.

— І багато грошей ти вкрав тоді, Фусіє? — спитав Акіліно.

— П’ять тисяч солів, доне Хуліо, — сказав дон Фабіо. — І мій паспорт, і кілька срібних приборів. Мені дуже прикро, сеньйоре Реатегі, я розумію, як погано ви думатимете про мене. Але присягаюсь, я працюватиму в поті чола свого і відшкодую вам