Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Спочатку треба його куди-небудь повести, — сказав Хосефіно. — Напоїти і лише потім розповісти, що і як…

— Але постривай, Хосефіно, — урвав його Мавпа. — Ми не закінчили розповіді.

— Завтра підемо до доньї Анхеліки, — мовив Літума. — Або до Катакаосу, як хочете. Але сьогодні я вже знаю, де ми обмиємо моє повернення, і заради мене мусите пристати на це.

— Куди він, чорт забирай, хоче йти? — спитав Хосефіно. — До «Королеви»? До «Трьох зірок»?

— До нашої Чунги, Чунгіти, — сказав Літума.

— Куди там, — заперечив Мавпа. — У Зелений Дім, ні більше, ні менше. Ось так, непереможний.

II

— Ти саме втілення диявола, — сказала мати Анхеліка й схилилася над Боніфацією, що розпростерлася на підлозі, як темне, зацьковане звірятко. — Невдячна, бездушна.

— Нема нічого гірше невдячності, Боніфаціє, — промовила ігуменя. — Навіть звірі спроможні бути вдячними. Бачила мавпочок, коли їм дають банани?

Обличчя, руки, накидки черниць, здавалося, світились у напівмороці комірчини. Боніфація лежала так само без руху.

— Колись ти зрозумієш, що накоїла, і розкаєшся, — сказала мати Анхеліка. — А якщо ні, то втрапиш до пекла, негідне дівчисько.

Вихованки сплять у довгій, вузькій, мов тунель, кімнаті; в голих стінах пробито три вікна, які виходять на Ньєву, єдині двері ведуть на широке подвір’я місії. На підлозі, притулені до стін, лежать малі складані койки; вихованки складають їх, коли встають, а ввечері розкладають. Боніфація спить на дерев’яному ліжку, по той бік дверей, у комірчині, яка ніби вклинюється між спальнею вихованок і подвір’ям. Над ліжком висить розп’яття, а поруч стоїть скриня. Келії черниць містяться на протилежному подвір’ї, в резиденції: білому будинку з двоскатним дахом і дерев’яною балюстрадою. Біля резиденції — їдальня і класна кімната, де вихованки вчаться розмовляти по-іспанському, читати по складах, рахувати, шити і гаптувати. Уроки закону божого й моралі відбуваються у каплиці. В кутку подвір’я є приміщення, схоже на клуню, що по сусідству з садом місії; високий червоний комин стримить з-поміж лісових гілок, які визирають з-за стіни: це кухня.

— Ти була ще ось такою, але вже й тоді можна було передбачити, що з тебе виросте, — ігуменя опустила руку на півметра від підлоги. — Ти знаєш про що я кажу, правда?

Боніфація повернулася на бік, підвела голову і втупилась у руку ігумені. Лемент папуг у саду долинав аж до її комірчини. Надворі темніло, крізь вікно невиразно виднілися переплутані гілки дерев. Боніфація сперлася ліктями на підлогу:

— Ні, не знаю, матусю.

— Того всього, що ми для тебе зробили, також не знаєш, правда? — вибухнула мати Анхеліка, яка ходила взад-уперед зі стиснутими кулачками. — Не знаєш, чим ти була, коли ми тебе підібрали, га?

— Звідки мені знати, — прошепотіла Боніфація. — Я була дуже мала і не пам’ятаю.

— Зверніть увагу, мати, який солодкий в неї голосок, — вигукнула мати Анхеліка. — Думаєш мене обдурити? Гадаєш, що я тебе не знаю? І хто дозволив тобі говорити «матусю»?

Після вечірньої молитви сестри йдуть до їдальні, а вихованки на чолі з Боніфацією прямують до спальні. Стелять койки і, коли вже лежать, Боніфація гасить каганці, замикає двері на ключ, вклякає навколішки під розп’яттям, молиться і теж вкладається спати…

— Ти бігала по саду, греблася в землі і, як тільки знаходила якогось хробака, то пхала собі до рота, — сказала ігуменя. — Увесь час хворіла, а хто тебе лікував і доглядав? Теж не пам’ятаєш?

— І була гола! — вигукнула матір Анхеліка. — Я сама з власного бажання, шила тобі сукенки, але ти їх здирала з себе і показувала усім довкола свій сором, а тобі вже було, мабуть, таки більше, ніж десять років. Лихі інстинкти сиділи в тобі, дияволице, лише паскудства тобі подобались.

Закінчився сезон дощів, присмерк западав дуже швидко: вдалині, за мішаниною гілок і листя в вікні, небо було скупченням тьмяних обрисів та іскор. Ігуменя поважно сиділа на мішку з зерном, мати Анхеліка ходила туди-сюди, вимахуючи кулачком, і коли в неї засукувався рукав сутани, то з’являлася рука: тонка біла змійка.

— Ніколи не могла б собі уявити, що ти спроможешся на щось таке, — сказала ігуменя. — Як це було, Боніфаціє? Навіщо ти це зробила?

— Тобі не спало на думку, що вони можуть померти з голоду або втонути в річці? — спитала мати Анхеліка. — Що можуть застудитись? Ні про що не подумала, розбійнице!

Боніфація захлипала. Комірчина була насичена запахом масної землі і вогкого зілля, який у присмерку вчувався ще виразніше. Нічний духмяний запах, здавалося, проникав крізь вікно, змішаний з чистим, прозорим стрекотінням цвіркунів і цикад.

— Ти була як звірятко, а тут ми тобі дали дах над головою, родину, ім’я, — сказала ігуменя. — І ми дали тобі бога. Чи це для тебе нічого не означає?

— Ти не мала що їсти, не мала у що вдягтися, — буркнула мати Анхеліка. — Ми виховали тебе, вдягли, вивчили. Чому ти так вчинила з дівчатками, невдячна?

Час від часу тілом Боніфації пробігали дрижаки, від стегон до плечей. Намітка зсунулася, і гладке рівне волосся впало на лоба.

— Годі плакати, Боніфаціє, — сказала ігуменя. — Одізвися нарешті!

Місія прокидається вдосвіта, дзижчання комах змінюється співом птахів. Боніфація входить до спальні, теленькаючи дзвіночком: вихованки схоплюються з койок, проказують молитву, одягаються. Потім розходяться по місії; згідно зі своїми обов’язками, наймолодші підмітають подвір’я, резиденцію, їдальню, старші — каплицю і класи. П’ятеро вихованок виносять кошики зі сміттям на подвір’я і там чекають на Боніфацію. Ідуть за нею по стежці, минаючи площу Санта-Марія де Ньєви, потім поле і перед самим будинком лоцмана Ньєвеса повертають на іншу стежку, котра звивається поміж пальмами у напрямку вузької ущелини, що править за міський смітник. Раз на тиждень помічник алькальда, Мануель Агіла, палить сміття. Щовечора тут вештаються агваруни: одні порпаються у смітті в пошуках недоїдків і хатнього начиння, інші кричать, відганяючи палицями хижих птахів, які жадібно кружляють над ущелиною.

— Тебе не обходить, що ті дівчатка знову почнуть жити у соромі й гріхові? — спитала ігуменя. — Що забудуть усе, чого вони тут навчилися?

— Твоя душа надалі залишається поганською, хоча ти й говориш по-християнському і не гасаєш голою, — сказала мати Анхеліка. — Її не лише не обходить це, мати, а вона тому їх і випустила, щоб вони знову стали дикунками.

— Але ж вони хотіли піти, — мовила Боніфація. — Вийшли на подвір’я, дісталися до хвіртки, і по їхніх обличчях я бачила, що вони хочуть піти разом з тими двома, які прибули вчора.

— Зробила це, бо вони хотіли, — скрикнула мати Анхеліка. — Бо була на них зла! Бо мусила працювати біля них, а ти ненавидиш працю, ледащо, дияволице!

— Заспокойтесь, будь