Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

так уже це й погано, зрештою усе на цьому світі можна залагодити. Сонце іскриться в очах Хуліо Реатегі, а пляшки вкладено до дзбану, повного холодної води. Він сам розливає, біла пінка сичить, росте, лускають бульбашки. Не треба перейматись, і давайте ще по скляночці пива. Мануель Агіла, Педро Ескабіно і Аревало Бенсас п'ють, витираючи губи руками. Крізь металеву сітку на вікні видно площу Санта-Марія де Ньєви — купка агварунів товче маніоку в пузатих горщиках, діти бігають довкола стовбурів капірон. Вище, на узгір'ях, немов вогненний прямокутник, вимальовується резиденція, головна будівля місії. Передусім це тільки проект, розрахований на довгий час, а тут проекти рідко вдаються, отож Хуліо Реатегі вважає тривогу передчасною. Але Мануель Алла, маленький лисий чоловічок з банькатими очима: ні, нічого подібного, губернаторе, — він підводиться, — у нас є докази, доне Хуліо, це ті двоє під'юджили дикунів. І тоді Аревало Бенсас: доне Хуліо, — теж підводиться, — переконаний, я вже казав, що за тими прапорами і плакатами криється щось більше, і я був проти, щоб оті вчителі приїжджали, доне Хуліо, — а Педро Ескабіно стукає склянкою об стіл: доне Хуліо, кооператив це факт, агваруни самі продаватимуть каучук в Ікітосі, в Чікаїсі зібралися вожді, щоб обговорити це, саме так стоять справи, а все решта — хибні думки. Однак Хуліо Реатегі не знає жодного агваруна, який уявляв би, що таке Ікітос і що таке кооператив, — звідки ви, доне Ескабіно, витягли цю історію? — і просить сеньйорів говорити по черзі. Склянка видає сухий глухий звук, вдаряючись знову об стіл, — доне Хуліо, ви проводите багато часу в Ікітосі, у вас там чимало справ, і не помічаєте, що на околиці стало гаряче з тієї хвилини, коли тут з’явилися ці типи. Голос Хуліо Реатегі й далі лунає лагідно: доне Педро, губернаторські справи забирають у мене силу часу й грошей, — його погляд стає твердим, — я не хотів займати цієї посади, а ви, Педро Ескабіно, були одним з тих, які найбільше наполягали, дуже прошу зважувати свої слова. І Педро Ескабіно: я й сам знаю, чим вам завдячую, отож зовсім не мав наміру образити вас: я щойно повернувся з Уракуси, і вперше за десять років, доне Хуліо, — два сухих і глухих удари об стіл, — агваруни не хотіли продати мені жодної кульки каучуку, незважаючи на завдаток. І Аревало Бенсас: навіть їх заманили в кооператив. Доне Хуліо, не смійтеся, вони збудували халупу, геть заповнену каучуком і шкірами, а Ескабіно вони нічого не хотіли продати, сказали, що будуть продавати в Ікітосі. І тоді Мануель Агіла, низенький, лисий, з банькатими очима: от бачите, губернаторе, цих типів не можна підпускати до індіанців, Аревало має рацію, вони їх лише під’юджують. Не хвилюйтеся, сеньйори, вони вже більше не приїдуть, — і Хуліо Реатегі наповнює склянки, — до Ікітоса я їздив не лише у своїх, а й у їхніх справах, і міністерство скасувало плани цивілізування сельви, отож учительським бригадам кінець. Але Педро Ескабіно знову грюкає склянкою по столу: вони вже приїжджали, і це зло вже трапилося, доне Хуліо. Це означає, що ми навіть не зможемо порозумітись з дикунами? Певна річ, вони знайшли спільну мову, нехай дон Хуліо послухає перекладача, якого ті двоє брали з собою до Уракуси, він сам усе розповість, доне Хуліо, самі побачите. Мідношкірий босий чоловік, що сидить у кухні біля дверей, встає і заклопотано підходить до губернатора Санта-Марія де Ньєви, — це так було сеньйоре…

Боніно Перес: спитай в отого Хума, скільки їм платять за кілограм живиці. Перекладач починає вити, вимахує руками, плює, а Хум слухає мовчки, тримаючи схрещені руки на грудях. На зеленавих щоках у нього два наколотих червоних хрестики, на квадратному носі витатуйовано три риски, тоненькі, немов травинки, Хум поважний, урочистий. Уракуси, що стовпилися на галявині, стоять нерухомо, сонце палить дерева й хижки тубільців. Перекладач замовкає, а Хум і маленький дідок жестикулюють, гарчать, бурмочуть, і тоді перекладач: вони кажуть, що за каучук вищої якості — два солі, середньої — один соль за кілограм. А Теофіло Каньяс, кліпаючи очима: невже так дорого? І Боніно Перес: от бачиш, брате, чорт їх забирай, ну й сволота, — і до перекладача: скупники погані перуанці, вони продавали каучук по двадцять солів за кілограм, кляті скупники збиткуються над вами, не давайте себе обдурювати, привозьте каучук і шкіри до Ікітоса, жодної торгівлі з тими скупниками не ведіть, переклади їм. А перекладач: сказати їм це? І Боніно: так, скупники їх обкрадають. Так сказати? А Теофіло: так, так. Лихі перуанці, так сказати? І що скупники збиткуються над ними? А Боніно й Теофіло: так, так, негідники, злодії, лихі перуанці, нехай не дають себе обдурювати, перекладай їм це. Перекладач гарчить, виє, спльовує і Хум гарчить, виє, спльовує, б’є себе в груди, шкіра в нього покрита глибокими зморшками, і перекладач: Ікітос ніколи не приходить, скупник Ескабіно приїжджає, він привозить ножі, мачете, матерію, — а Теофіло Каньяс: ну й ну, брате, вони думають, що Ікітос — це людина, не дійдеш з ними згоди, Боніно, — а перекладач: вони кажуть, міняє на каучук. Боніно Перес підходить до Хума й показує на ніж, що стирчить у того з-за пояса: побачимо, скільки кілограмів каучуку він дав за нього, запитай його про це. Хум виймає ніж, підносить його вгору, сталеве лезо блищить на сонці, Хум зухвало сміється, сміються й уракуси, що стоять позаду, витягають ножі, підносять теж угору, сонце виграє на лезах, а перекладач: ніж Хума коштував двадцять каучукових кульок, інші — десять, п’ятнадцять, — і Теофіло Каньяс: ось що брате, я хотів би повернутися до Ліми. У мене лихоманка, Боніно, а цих несправедливостей і цих людей, які нічого не розуміють, з мене вже досить, краще забути про це. І Боніно Перес, рахуючи на пальцях: чуєш, Теофіло, з рахунками я завжди мав клопіт, здається, виходить щось близько сорока солів за ніж Хума. І перекладач: чи говорити, чи перекладати? — а Теофіло: ні, — а Боніно: скажи їм, що скупник негідник і що той ніж не коштує навіть однієї кульки каучуку, такі ножі на смітник викидають, скажи, що Ікітос не скупник, а місто, до нього треба плисти вниз, по ріці, вниз по Мараньйону, нехай завозять туди каучук, продають його там у сто разів вигідніше, купують собі ножів та всього іншого, скільки захочуть. І перекладач: погано зрозумів, нехай сеньйор скаже повільніше, — а Боніно: він правий, треба, старий, пояснити все спочатку, не панікуй, Теофіло, і, можливо,