Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Хуліо Реатегі повторює: не втрачати голови. Хіба ці типи не пішли звідти? Вони вже ніколи не повернуться, і збунтовані тільки агваруни, а з шапрами торгівля йде нормально, зрештою на все є якийсь засіб. Він має надію, що спокійно завершить свою губернаторську діяльність, лише просить сеньйорів, щоб вони краще про це пам’ятали. І Аревало Бенсас: це не все, доне Хуліо. Хіба ви не знаєте, що трапилося в Уракусі з якимось сержантом, лоцманом і помічником з гарнізону Борха? Не далі як минулого тижня, доне Хуліо, — а він: що трапилось?

— Тішуся, що ми вже в Мангачерії, — озвався Хосе.

— Пісок дряпає, лоскоче мене. Зніму чоботи, — сказав Мавпа.

Водночас з алеєю Санчеса Серро закінчувалися асфальт, білі фасади, солідні брами та електричне світло й починалися мазані стіни, дахи з соломи, бляхи чи картону, курява, мухи, завулки. У віконцях халуп, квадратних, без завіс, горіли лойові свічки і оливові лампи, цілі родини висипали на середину вулиці, щоб подихати свіжим вогким повітрям. Щохвилини брати Леон махали руками, вітаючи знайомих.

— З чого ви такі горді? За що ви так вихваляєте вашу Мангачерію? — спитав Хосефіно. — Тут смердить, а люди живуть, немов худоба. Щонайменше по п'ятнадцять у кожній халупі.

— По двадцять, рахуючи собак і портрети Санчеса Серро, — відповів Мавпа. — Цим і приваблює Мангачерія, — ніяких відмінностей. Люди, собаки, коти — усі однакові, усі мангачі.

— А горді ми тому, що тут народились, — виголосив Хосе. — Вихваляємо її, бо це наша земля. І ти, Хосефіно, мабуть, здихаєш від заздрощів.

— Уся П’юра о цій годині завмирає, — сказав Мавпа. — А тут, чуєш? Життя лише починається.

— Тут ми всі одна родина і кожний вартий стільки, скільки вартий, — мовив Хосе. — У П'юрі цінують лише за те, що маєш, і якщо ти не білий, то повинен бути їхнім прислужником.

— Накласти мені на Мангачерію, — вигукнув Хосефіно. — Коли її зрівняють з землею як Гальїнасеру, нап'юся з радощів.

— Нерви тебе з’їдають, тому й не знаєш, на кому відігратися, — сказав Мавпа. — Але якщо хочеш дзявкати щось про Мангачерію, то тихенько, інакше мангачі випустять тобі кишки.

— Поводимося, як вилупки, — сказав Хосефіно. — Ніби саме зараз час для сварки.

— Помирімося, заспіваймо гімн, — сказав Хосе.

Люди, що сиділи на піску, мовчали, увесь гамір — співи, тости, гітари, оплески — долинав з чечерій, таких самих халуп, як і решта, тільки трохи більших, краще освітлених і з червоними або білими прапорцями, які розвівались над фасадом. У повітрі стояли змішані запахи, і в міру того, як вулиці переходили в безладне накопичення халуп, усе частіше траплялися собаки, кури, свині, які, рохкаючи, качалися по землі, вирячкуваті кози, прив’язані до кілочків, і щораз дзвінкішою ставала повітряна фауна — густі рої мух та оводів, що дзижчали над головою. Непереможні неквапом, простували звивистими стежками мангачських джунглів, оминаючи дідів та бабів, котрі винесли свої мати на свіже повітря, й обходячи халупи, що виринали посеред дороги, немов кити з моря. Небо розіскрилося зірками: великі сяяли чудово, інші були схожі на пломінець сірника.

— «Парубоцькі» вже світять, — озвався Мавпа, вказуючи на три яскраві рівновіддалені цяточки. — А як підморгують! Домітіла Яра казала, що коли вони світять так яскраво, то можна прохати їх про милість. Скористайся з цього, Хосефіно.

— Домітіла Яра! — вигукнув Хосе. — Бідна стара! Я трошки боявся її, але відтоді, як вона померла, з приємністю її згадую. Напевне, вона пробачила нам той гармидер, що його ми вчинили під час похорону.

Хосефіно йшов мовчки; руки запхнув у кишені, підборіддям доторкувався грудей. Брати Леон безперервно бурмотіли хором: «Добрий вечір, доне…», «вітаємо вас, доньє…», а з землі сонні голоси відповідали на їхні привітання, називаючи їх по іменах. Вони затрималися перед однією з халуп, Мавпа штовхнув двері: Літума стояв, повернувшись спиною, одягнений в жовто-зелений костюм, піджак віддувався на стегнах; волосся в нього було вологе, блискуче. Над його головою висіла вирізка з газети, пришпилена до стіни.

— Оце непереможний номер три, братику, — виголосив Мавпа.

Літума повернувся, мов дзига, й швидко перейшов через кімнату, усміхнений, з розпростертими обіймами, а Хосефіно ступив йому назустріч. Вони міцно обнялися, довго плескали один одного по плечах, — давненько ми не бачилися, брате, давненько, Літумо, що за приємність знову тебе зустріти, — і терлися один об одного, як два пси.

— Але ти й елегантний, братику, — сказав Мавпа.

Літума вивільнився, щоб непереможні могли побачити у всій красі його строкате вбрання: білу сорочку з твердим комірцем, рожеву краватку в сірий горошок, зелені шкарпетки і гостроносі, блискучі, немов два дзеркальця, чобітки.

— Вам подобається? Одяг я вирішив оновити з нагоди прибуття до рідних країв. Купив це три дні тому у Лімі. Краватку й чобітки також.

— Справжній принц, — сказав Хосе. — Фантастично, братику.

— Лише зовні, не більше, — уточнив Літума, делікатно обтріпуючи лацкани піджака. — Те, що всередині, вже починає пожирати міль. Але на дещо я все-таки ще здатний. Зараз, коли я став холостяком, черга за мною.

— Ледь упізнав тебе, — урвав його Хосефіно. — Стільки часу не бачив тебе, старий, у цивільному.

— Краще скажи, що стільки часу взагалі мене не бачив, — мовив Літума, споважнівши, але відразу ж посміхнувся.

— Ми також забули, як ти виглядаєш у цивільному, брате, — сказав Хосе.

— У ньому тобі краще, аніж у формі поліцейського, — докинув Мавпа. — Зараз знову маєш вигляд непереможного.

— Чого ми чекаємо? — спитав Хосе. — Заспіваймо гімн.

— Сеньйори, ви мої брати, — засміявся Літума. — Хто вас навчив стрибати зі Старого мосту в річку?

— А також пити й вештатися по повіях, — додав Хосе. — Ти нас зіпсував, братику!

Літума обіймав обох братів Леон, поплескував їх сердечно по плечах. Хосефіно потирав руки, та хоча його обличчя було усміхнене, у непорушному погляді блищав причаєний неспокій, а постава — відхилені назад плечі, випнуті груди, трохи зігнуті ноги — виказувала водночас напруження, неспокій, увагу.

— Треба скуштувати отого «Соль де Іка», — сказав Мавпа. — Ти пообіцяв нам, тож виконуй обіцянку.

Всілися на матах, під гасовою лампою, яка звисала зі стелі і, гойдаючись, кидала на глиняні стіни нерівні відсвіти, видобуваючи з мороку шпарки, написи і розвалену нішу, де біля ніг гіпсової мадонни з немовлям у руках стояв порожній свічник. Хосе запалив свічку в ніші, і в її світлі на вирізці з газети вималювалася пожовкла постать генерала зі шпагою й багатьма відзнаками.4 Літума підтягнув до мат валізку. Відчинив її, вийняв пляшки, відкоркував зубами, а Мавпа допоміг йому наповнити по вінця чотири склянки.

— Аж не віриться, що я знову з вами, Хосефіно, — мовив Літума. — Сумував за вами. І