Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Дзеленькнули склянки, друзі випили разом, до дна.

— Не вино, а чистий вогонь, — гаркнув Мавпа з очима, повними сліз. — Ти переконаний, брате, що тут не сорок градусів?

— Та що ти, воно слабеньке, — сказав Літума. — Піско — це для недолугих з Ліми, жінок та дітей, інша річ — горілка з тростини. Ти вже забув, що ми пили її, як воду?

— Мавпа завжди мав слабку голову, — сказав Хосефіно. — Дві склянки, і готовий.

— Я швидко впиваюся, але витримати можу довго, як ніхто, — зауважив Мавпа. — Можу пити безупинно декілька днів.

— Ти завжди валився перший, брате, — нагадав йому Хосе. — Пам’ятаєш, Літумо, як ми тягли його до річки і відмочували у воді?

— А іноді просто били по пиці, — докинув Мавпа. — Напевне, тому в мене й борода не росте від того вашого биття.

— Здіймаю тост, — сказав Літума.

— Дозволь мені спершу наповнити склянки, братику.

Мавпа взяв пляшку, почав розливати, а обличчя Літуми посмутнішало, очі звузилися, стали, як дві щілини, погляд немовби провалився кудись.

— Ну, давай свій тост, непереможний, — сказав Хосефіно.

— За Боніфацію, — виголосив Літума. — І поволі підніс склянку.

III

— Не вдавай з себе дитину, — мовила ігуменя. — Цілу ніч ти мала на те, щоб виплакатися.

Боніфація схопила краєчок її сутани й поцілувала його.

— Скажи, що мати Анхеліка не прийде. Скажи, ти ж бо добра.

— Мати Анхеліка слушно тебе сварить, — вела далі ігуменя. — Ти образила бога й обманула довір’я, яким тебе обдарували.

— Аби вона тільки не розхворілася, мати, — не вгавала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що завжди, коли вона так лютує, то згодом хворіє?

Боніфація плескає в долоні, і перешіптування вихованок притихає, але не припиняється, плескає ще раз, дужче, і тоді западає тиша: тепер чутно лише шурхіт сандалій по камінню, яким вимощено подвір’я. Вона прочиняє двері до спальні й, коли остання вихованка переступає поріг, замикає їх, притуляє до них вухо: це не звичний, щоденний галас — окрім хатнього шамотіння, долинає ще глухий, таємничий, неспокійний шепіт, такий самий, як той, що було чути, коли дві новенькі прибули опівдні і йшли тут поміж матір’ю Анхелікою та матір’ю Патросінією, такий самий, як той, що розгнівав ігуменю під час проказування молитви. Боніфація дослухається ще хвилину і повертається на кухню. Запалює каганець, бере бляшану тарілку, повну смажених бананів, відсуває прогонич на дверях комірчини, заходить, і з глибини, з темноти чується шарудіння — немовби то чкурнули навтьоки пацюки. Вона підносить каганець, допитливо роздивляється приміщення. Дівчатка стоять за мішками маїсу: на худих ніжках — браслети, босі п’яти труться одна об одну, ніяк не можуть сховатися. Простір поміж мішками та стіною дуже маленький, плачу не чути.

— Мабуть, то диявол мене спокусив, мати, — озвалася Боніфація. — Але я не розуміла цього. Я лише відчувала жаль, повір мені, будь ласка.

— До чого тут жаль? — вигукнула ігуменя. — І що це має спільного з твоїм учинком, Боніфаціє, не вдавай з себе дурненьку.

— Мені стало шкода тих двох дикунок з Чікаїса, мати, — сказала Боніфація. — Хіба ти не бачила, як вони плакали? Хіба не бачила, як горнулися одна до одної? І ані крихти в рот не взяли, коли мати Гризельда привела їх на кухню, хіба ти не бачила?

— То не їхня провина, що вони так себе поводили, — мовила ігуменя. — Просто не знали, що їх привезли сюди для їхнього ж власного добробуту, гадали, що їх скривдять. Чи не буває так завжди, поки дівчатка не призвичаяться? Вони цього не знали, але ти, Боніфаціє, знала, що це для їхнього ж блага.

— І все-таки мені їх було шкода, мати, — сказала Боніфація. — Що ж я могла зробити?

Боніфація стає навколішки, освітлює мішки каганцем: дівчатка там, вони сплетені, як два вугрі. Одна ховає голову на грудях іншої, а та, спершись плечима на стіну, не може заховати обличчя, коли світло заливає її сховок, лише заплющує очі й стогне. Ані ножиці матері Гризельди, ані ядуче червонувате мило для дезинфекції ще не торкнулися їх. Густе, темне волосся, повне пилу, соломинок і, напевне, вошей, спадає на плечі та оголені стегна, нагадуючи купи сміття. Крізь брудні, скуйовджені пасма при світлі каганця прозирають хирляві кінцівки, тьмяна шкіра, ребра.

— Я не відала, що творю, мати, — сказала Боніфація. — Я не мала наміру, мені навіть на думку не спало, це правда.

— Не спало тобі на думку і наміру не мала, але допомогла їм утекти, — відрізала ігуменя. — І не лише цим двом, а й решті. Ти погодила це все з ними заздалегідь, чи не так?

— Ні, мати, присягаю тобі, що ні! — вигукнула Боніфація. — Все почалося позавчора вночі, коли я принесла їм їжу сюди, в комірчину. Як згадаю, то страх мене бере, щось зі мною тоді сталося, я думала, що то з жалю, але, мабуть, то диявол мене спокусив, мати.

— Це жодною мірою не пояснення, — сказала ігуменя. — Не виправдовуйся дияволом. Якщо він спокусив тебе, то, значить, ти піддалася спокусі. Як це розуміти — щось з тобою сталося?

Під куделями волосся маленькі сплетені тіла затремтіли, передаючи одне одному дрижаки, і зацокотіли зубами, мов перелякані мавпи, коли їх саджають у клітку. Боніфація озирається на двері комірчини, нахиляється і дуже повільно, ледь чутно починає гарчати. Щось змінюється у повітрі, немовби вітер одним подихом освіжив морок комірчини. Під купами сміття маленькі тільця перестають тремтіти, дві голівки обережно, ледь помітно підводяться, а Боніфація далі тихенько гарчить.

— Вихованки з тієї ж хвилини, як побачили їх, захвилювалися, — сказала Боніфація. — Крадькома шепотілися поміж собою, а тільки-но я підходила, починали розмовляти про щось інше. Хоч як вони ховалися, мати, але я знала, що перешіптувалися вони саме про тих маленьких дикунок. Пам’ятаєш, як вони шепотілись у каплиці?

— А чому вони так захвилювалися? — спитала ігуменя. — Хіба вперше прибули дві новенькі, дівчинки до місії?

— Не знаю, мати, — відповіла Боніфація. — Розповідаю тобі, як було, не знаю, чому трапилося так, а не інакше. Може, вони пригадали собі, як самі сюди прибували, напевне, про це між собою й говорили.

— Що сталося потім, в комірчині? — спитала ігуменя.

— Присягни спершу, що не викажеш мене, — попросила Боніфація. — Я молилася цілу ніч, аби ти мене не вигнала. Що б я сама робила, мати? Я виправлюсь, коли ти заприсягнешся. А тоді все тобі розповім.

— Ти ще наважуєшся ставити мені умови, замість того щоб перейматися власною провиною? — обурилася ігуменя. — Ще цього бракувало! Та й не знаю, навіщо ти хочеш залишитися в місії. Адже ти допомогла втекти дівчаткам,