Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Боніфація підсуває дівчаткам тарілку, вони вже не тремтять, але й не ворушаться, віддих підіймає їм груди в рівному, усталеному ритмі. Боніфація тримає тарілку врівень з тією дикункою, яка сидить на підлозі, й далі напівголосом приязно вуркоче. Раптом дівчинка підводить голову, з-за водоспаду волосся визирають два світелка, два вогники, що перебігають з очей Боніфації на тарілку. Одна рука випробовується, обережно тягнеться, полохлива долоня вимальовується на тлі каганця, два брудні пальці хапають банан і ховають його — під волоссям.

— Але ж я не така, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Мати Анхеліка і ти завжди кажете, що я вже вийшла з темряви, вже цивілізована. Куди ж я піду, я не хочу стати знову дикою, божа матір була доброю, правда? Будь милостивою, будь доброю, для мене ти — як божа матір.

— Підлабузництвом мене не купиш, я не мати Анхеліка, — промовила ігуменя. — Якщо відчуваєш себе цивілізованою і християнкою, то чому дозволила втекти дівчаткам? Чому не потерпала, що вони знову стануть язичницями?

— Таж їх знайдуть, мати, — сказала Боніфація. — Побачиш, жандарми їх приведуть. Я не винна, що інші теж утекли. Вони вибралися на подвір’я й пішли геть, я навіть до ладу не втямила, що коїться, мати, повір, зі мною щось трапилось.

— Ти здуріла, — вигукнула ігуменя. — Просто схибнулася, бо як можна не втямити, що вони вислизають у тебе з-під носа!

— Ні, ще гірше, мати, бо тієї хвилини я стала такою самою поганкою, як ті дві з Чікаїса, — мовила Боніфація. — Згадую про це, і мене охоплює жах, ти повинна молитися за мене, я хочу спокутувати це, мати.

Дівчинка жує, не відводячи руки від вуст, — проковтне один шматочок банана і відкусує наступний. Відгортає своє волосся, і тепер воно двома пасмами охоплює обличчя, видніється колечко в носі, яке погойдується від руху щік. Вона пильно стежить за Боніфацією й різко хапає за волосся меншу дівчинку, що притислася до її грудей. Потім вільною рукою сягає тарілки, бере банан, а тоді, потягши подружку за волосся, змушує її повернути голову. У цієї ніс не проколотий, повіки стулені, схожі на два набухлі шкіряні мішечки. Рука опускається, підносить банан до її стулених вуст, які ще дужче стискаються, недовірливо і вперто.

— А чому ти не повідомила мені про те, що сталося? — спитала ігуменя. — Ти сховалася в каплиці, бо знала, що чиниш зле…

— Я боялась, але не тебе, мати, лише саму себе, — відповіла Боніфація. — Мені здавалося, що то лихий сон, коли вони зникли, тому я й увійшла до каплиці. Я казала собі, що то неправда. Вони не пішли, нічого не сталося, мені все це наснилося. Скажи, що не виженеш мене, мати.

— Ти сама себе вигнала, — мовила ігуменя. — Ми дбали про тебе, як ні про кого іншого, Боніфаціє. На все життя ти могла залишитеся в місії. Але тепер, коли повернуться дівчатка, я не зможу тебе тут бачити. Мені теж шкода тебе, хоча ти й погано вчинила. Я знаю, матері Анхеліці також буде вельми прикро. Але для місії буде ліпше, якщо ти підеш звідси.

— Залиш мене як служницю, тільки про це благаю тебе, мати, — сказала Боніфація. — Я вже не опікуватимусь вихованками. Лише замітатиму і виноситиму сміття, допомагатиму матері Гризельді на кухні. Благаю тебе, мати.

Та, друга, впирається: напружено, із заплющеними очима; вона закушує губи, але пальці першої невблаганно натискають, пробують розтулити їх. Дівчатка спітніли у цій боротьбі, пасма волосся прилипли до лискучої шкіри. І раптом вони перестають вовтузитись. Пальці швидко вкладають до розтулених вуст шматки вже розчавленого банана, дівчинка починає жувати. Разом з бананом їй до рота потрапили кінчики волосся. Боніфація вказує на це порухом голови тій, що з колечком, та піднімає ще раз руку, пальці хапають сплутані волосини і делікатно їх виймають. Дівчинка, що лежить, ковтає їжу — видно, як на шиї здіймається й опадає кадик. Через кілька секунд знову розтуляє вуста й чекає з заплющеними очима. Боніфація і та, з колечком, дивляться одна на одну при світлі каганця. Раптом обидві водночас посміхаються.

— Вже не хочеш більше? — спитав Акіліно. — Ти повинен їсти, чоловіче, не можна жити самим повітрям.

— Весь час думаю про ту хвойду, — сказав Фусія. — То твоя вина, Акіліно. Вже другу ніч стоїть вона в мене перед очима, бачу її і чую. Але такою, якою була замолоду, коли я познайомився з нею.

— А як ти познайомився з нею, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Чи набагато пізніше після нашої розлуки?

— Десь минулого року, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Тоді ми жили у Белані, і коли річка розливалася, вода проникала до нас у помешкання.

— Так, звичайно, сеньйора, розумію, — мовив доктор Портільйо. — Але розкажіть, будь ласка, про японця, гаразд?

— Тоді саме розлилася річка, — повела далі жінка, — квартал Белен перетворився на болото, а японець щосуботи проходив перед моїм будинком, докторе Портільйо, і я все казала: хто б то міг бути і чи не дивно, що він, так елегантно вдягнений, сам приходить відправляти свій товар і не має нікого, хто б тим зайнявся?

— То був найкращий час, старий, — розповідав Фусія. — Я починав заробляти в Ікітосі, працюючи для того пса Реатегі; одного дня якесь дівчисько не могло перейти через затоплену вулицю, і я заплатив вантажникові, щоб той її переніс, а мати вийшла мені подякувати: то була справжня звідня, Акіліно.

— І щоразу затримувався, аби з нами побалакати, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Дорогою на пристань або коли йшов назад, і завжди був дуже ввічливий.

— А ви вже знали, чим він тоді займався? — спитав доктор Портільйо.

— Він мав дуже пристойний і елегантний вигляд, незважаючи на свою расу, — сказала жінка. — Приносив нам різні подарунки, докторе. Білизну, черевички, навіть канарку.

— Для вашої донечки, сеньйоро, — сказав Фусія. — Щоб канарка будила її своїм співом.

Ми з нею чудово розуміли одне одного, хоча вдавали, що не розуміємо, старий; вона знала, чого я хочу, а я знав, що вона хоче грошей, — і Акіліно: а Лаліта? Що вона на все те казала?

— Вже тоді вона мала довге волосся, — мовив Фусія. — І обличчя чистісіньке, ані жодного прищика. Яка ж бо вона була гарненька, Акіліно!

— Він приходив з парасолькою, у білому костюмі, і черевики в нього теж були білі, — сказала жінка. — Забирав нас на прогулянки, в кіно, одного разу повів Лаліту до того бразільського цирку, який колись приїжджав, пам’ятаєте?

— Чи багато він давав