Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Дуже мало, майже нічого, докторе, — відповіла жінка. — І дуже рідко. Приносив подарунки, ото й усе. А Лаліта була вже завелика, щоб ходити до школи: він сказав, що коли ми з донькою хочемо, то він дасть їй посаду в своїй конторі, її платня буде для нас великою допомогою, Лаліті це сподобається. Я думала про майбутнє своєї доньки і про потреби, докторе Портільйо, про труднощі, які доводилося переборювати: отож, зрештою, Лаліта пішла працювати до японця.

— Щоб жити з ним, сеньйоро, — додав доктор Портільйо. — Прошу не соромитись, адвокат для своїх клієнтів те саме, що й духівник.

— Присягаю, що Лаліта завжди спала дома, — сказала жінка. — Запитайте, будь ласка, сусідок, коли ви мені не вірите, докторе.

— А яку роботу дав він вашій дочці, сеньйоро? — поцікавився доктор Портільйо.

— Ця дурна робота, старий, зробила б мене багатим, — мовив Фусія, — якби протривала ще років зо два. Але хтось про все доніс, і Реатегі вийшов сухим з води, а все впало на мене, і мені довелося за все розплачуватись, відтоді, власне, почалося найгірше в моєму житті. Найдурніша. в світі робота, старий: отримувати каучук, пересипати великою кількістю тальку, щоб позбавити його запаху, пакувати у стоси, немов тютюн, і відправляти.

— Ти був тоді закоханий в Лаліту? — спитав Акіліно.

— Я узяв її незайманою, — відповів Фусія. — Вона нічого, геть нічогісінько не розуміла в житті. Як починала плакати, то я, коли не мав настрою, заціджував їй у вухо, а як був у доброму гуморі, то купував їй цукерки. Це однаково, що мати одразу і жінку, і дитину, Акіліно.

— А чому ти підозрюєш Лаліту? — спитав Акіліно. — Ти переконаний, що це вона вас виказала? Це напевне матір.

— Але я дізналася про те з газет, докторе, — сказала жінка, — присягаю всіма святими, я бідна, але чесна, і в крамниці була лише раз, запитала: що тут таке, сеньйоре? А японець: тютюн. Ну я, наївна, у те й повірила.

— Який там тютюн, сеньйоро, — мовив лікар Портільйо. — Так було написано на ящиках, але ви ж знаєте, що всередині був каучук.

— Вона нічого не дізналася, — сказав Фусія. — То, напевне, видав нас один з тих негідників, які допомагали мені посипати каучук тальком і запаковувати. В газетах написали, що вона була однією з моїх жертв, бо я викрав у неї доньку.

— Шкода, що ти не збирав цих газет і тих, в яких писали про Кампо Гранде, — зауважив Акіліно. — Ото було б весело, якби ми перечитали їх нині й побачили, який ти був знаменитий, Фусіє.

— Ти навчився читати? — спитав Фусія. — Коли ми працювали разом, то ти ж не вмів, старий.

— Ти мені почитав би, — сказав Акіліно. — Але чому сеньйору Хуліо Реатегі все зійшло з рук? Чому ти повинен був утікати, а він міг собі спокійно жити?

— Таке вже те собаче життя, — відповів Фусія. — Він давав капітал, а я підставляв голову. Каучук було зареєстровано, як мою власність, хоча мені перепадали лише крихти. Але все-таки я міг би стати багатієм, Акіліно, то була вигідна справа.

— Лаліта нічого мені не розповідала, — мовила жінка. — Я, любляча мати, засипала дочку питаннями, а дівчина: не знаю, та й не знаю — то свята правда, докторе Портільйо, чому Лаліта мала хитрувати? Японець весь час подорожував, але ж стільки людей подорожує, і, зрештою, звідки вона могла б знати, що перевіз каучуку — це контрабанда, а тютюну — ні.

— Тютюн — звичайнісінький товар, сеньйоро, — пояснив Портільйо. — А каучук — стратегічний матеріал. Ми повинні продавати його лише нашим спільникам, які воюють з німцями. Хіба ви не знаєте, що Перу також перебуває у стані війни?

— Тоді треба було продавати каучук грінго, Фусіє, — сказав Акіліно. — Тоді ти не мав би жодного клопоту, а вони платили б доларами.

— Наші спільники купують у нас каучук по ціні, встановленій на час війни, сеньйоро, — мовив доктор Портільйо. — Японець продавав його таємно і заробляв учетверо більше. Цього ви теж не знали?

— Вперше чую, докторе, — здивувалась жінка. — Я бідна, політика мене не цікавить, ніколи б не дозволила, щоб моя дочка зв’язалася з контрабандистом. А чи то правда, докторе, що він був ще й шпигуном?

— Якщо вона була така юна, то, певно, не хотіла покидати матір, — висловив здогад Акіліно. — Як ти переконав Лаліту, Фусіє?

Може, Лаліта й любила свою матір, але ж то я її годував і одягав, а в Белені вона стала б звичайною пралею, хвойдою або служницею, старий, — і Акіліно: облиш, Фусіє, мабуть, ти був у неї закоханий, інакше не взяв би її з собою. Набагато легше утікати самому, аніж тягнути з собою жінку; коли б ти її не кохав, то й не викрадав би.

— У сельві Лаліта була на вагу золота, — мовив Фусія. — Хіба я не казав тобі, що тоді вона була прегарненька. Кожен би її захотів.

— На вагу золота, — усміхнувся Акіліно. — Ти немовби хотів на ній щось заробити!

— Та й заробив, — погодився Фусія. — Невже ніколи тобі та хвойда нічого про це не розповідала? Той пес Реатегі, я переконаний, ніколи мені цього не пробачить. То була моя помста йому.

— Однієї ночі вона не прийшла, наступної також, а пізніше я отримала від неї лист, — сказала жінка. — Вона писала, що виїжджає за кордон з тим японцем. І що вони одружаться. Я принесла вам того листа, докторе.

— Віддайте мені його, будь ласка, я його заховаю, — запропонував доктор Портільйо. — А чому ви не повідомили поліцію про втечу доньки?

— Я гадала, що то через кохання, докторе, — відповіла жінка. — Він уже був одружений і тому втік з моєю донькою. Лише за кілька днів у газетах надрукували, що японець — бандит.

— Скільки грошей Лаліта прислала вам у листі? — спитав доктор.

— Набагато більше, ніж ті дві сучки були варті, — сказав Фусія. — Тисячу солів.

— Двісті солів, бачите яка скнарість, любий докторе, — відповіла жінка. — Але я вже їх витратила на оплату боргів.

І Фусія: я добре знав стару, вона була гірша за того турка, який наказав мене заарештувати, Акіліно. А доктор Портільйо: я хотів би знати, чи в поліції ви свідчили те саме, що й нині, сеньйоро, зі всіма подробицями?

— Крім отих двохсот солів, докторе, — призналася жінка. — Бо забрали б їх у мене; сеньйорові відомо, як то є в комісаріаті.

— Я повинен спокійно вивчити цю справу, — сказав доктор Портільйо. — Покличу вас, тільки-но буде відомо щось нове. Якщо вас викличуть до суду або до поліції, я