Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

життів, тож проблема була в тому, щоб обрати щось із безлічі розваг, які пропонувала ця епоха. Він намагався, хоч і не завжди успішно, уникати дріб’яз­ку й зосереджуватися на важливому, насамперед на своїй освіті.

Нейрошолом і програвач завбільшки з книжку, що йшов з ним у комплекті, — який неминуче дістав назву «нейроплеєр», — неймовірно в цьому допомагали. Скоро Пул мав невеличку бібліотеку пластинок «миттєвого знання», кожна з яких містила весь матеріал за повний університетський курс. Коли він вставляв котрусь із них до нейроплеєра і задавав налаштування швидкості й інтенсивності, що найбільше йому підходили, перед очима спалахувало світло, після чого наставав період несвідомості, що міг тривати до години. Коли Пул прокидався, йому здавалося, що в мозку повідкривалися нові ділянки, які, однак, давали про себе знати тільки коли він їх шукав. Він почувався десь як власник бібліотеки, що раптом знаходив книжки, про які й не знав, що вони в нього є.

Здебільшого він сам керував своїм часом. З почуття обов’язку — і вдячності — він приймав скільки міг запитів від науковців, істориків, письменників і митців, що працювали з матеріалами, які він часто не міг осмислити. Він також отримував незчисленні запрошення від громадян чотирьох Веж, майже всі з яких був змушений відхилити.

Найважче було відмовлятися від найпривабли­віших запрошень — тих, що приходили з прекрасної планети, що розкинулася внизу. «Звісно, — казав йому професор Андерсон, — ви б вижили, якби спустилися туди ненадовго з правильними системами підтримки життя, але насолоди б від цього не дістали. І це мог­ло б послабити вашу нервово-м’язову систему ще сильніше. Вона так по-справжньому і не відновилася від того тисячолітнього сну».

Його інший опікун, Індра Воллес, оберігала його від непотрібних втручань і радила, які з запитів приймати, а на які краще відповісти ввічливою відмовою. Він би ніколи не зрозумів соціополітичну структуру цієї неймовірно складної культури самотужки, але скоро дійшов висновку, що хоч в теорії всі класові відмінності позникали, але все одно існувало кілька тисяч надгромадян. Джордж Орвелл мав рацію: хтось завжди буде рівніший за інших.

Бували часи, коли Пул, сформований прожитим у двадцять першому сторіччі досвідом, задумувався, хто платить за всю цю гостинність… і чи виставлять йому одного дня якийсь еквівалент приголомшливого готельного рахунку? Але Індра швидко його заспокоїла: він був унікальним і неоціненним музейним експонатом, тож йому ніколи не доведеться турбуватися про такі приземлені обставини. Усе, що він захоче, — у розумних межах, — буде йому доступне. Пул задумався про те, де лежать ті межі, ще не уявляючи, що настане день, коли він спробує їх намацати.

Усі важливі речі в житті трапляються випадково, і він встановив браузер у настінному екрані в режим випадкового пошуку без звуку, коли його увагу привернуло разюче зображення.

— Зупини пошук! Увімкни звук! — наказав він з абсо­лютно непотрібною гучністю.

Музика була знайома, але він зміг упізнати її лиш через кілька хвилин. Той факт, що його стіна запов­нилася крилатими людьми, що граційно кружляли одне навколо одного, безперечно, допоміг йому. Але Чайковський і сам був би абсолютно приголомшений, коли б побачив цю поставу «Лебединого озера», в якому танцюристи справді літали…

Пул зачаровано дивився кілька хвилин, поки твердо не переконався, що це реальність, а не якась симуляція — навіть у його часи не можна було мати абсолютної певності. Ймовірно, балет був поставлений в одному з багатьох середовищ із малою силою тяжіння — і в дуже просторому, судячи з деяких сцен. Воно навіть могло бути тут, в Африканській вежі.

«Я хочу це спробувати», — вирішив Пул. Він так і не пробачив Космічному управлінню заборони однієї з його найбільших утіх — групової повітряної акро­батики, хоч і розумів, чому управління не хотіло ризикува­ти своєю дорогоцінною інвестицією. Лікарям не дуже подобалася його раніша пригода з дельтапланом — на щастя, підліткові кістки зрослися бездоганно.

«Ну, — подумав він, — тепер мене ніхто не зупинить. Хіба що професор Андерсон…»

На Пулове полегшення, терапевт сказав, що це чудова думка, і також порадував Френка, додавши, що Вольєри є в кожній вежі, на рівні, де сила тяжіння становить одну десяту від стандартної.

Упродовж кількох наступних днів з нього зняли мірку для крил, геть не схожих на елегантні моделі, що носили виконавці «Лебединого озера». Замість пір’я, вони мали гнучку мембрану, і коли Пул ухопився за руків’я, припасовані до каркасних ребер, він усвідомив, що мусить більше скидатися на кажана, аніж на птаха. Однак його «Відійди, Дракуло!» пройшло повз інструктора, що, вочевидь, не був знайомий з вампірською тематикою.

На перших заняттях він був прив’язаний легкими кріпленнями, щоб нікуди не відлетіти, поки він знайомився з базовою технікою помахів, і, найголов­ніше, вчився керувати польотом і підтримувати рівно­вагу. Як і з більшістю набутих навичок, усе це було не так легко, як здавалося.

Він почувався смішним у страхувальній збруї — як взагалі можна травмуватися за однієї десятої сили тяжіння? — і був радий, що йому знадобилося лиш кілька занять; безперечно, тут допоміг вишкіл астронавта. Він був, як сказав льотний інструктор, найкращим учнем за всю його практику. Але, мабуть, він так казав кожному.

Після десятка вільних польотів у приміщенні зі стороною сорок метрів Пулові дали дозвіл на перший самостійний політ — і він знову відчув себе дев’ят­надцятирічним, коли от-от мав уперше злетіти на прадавній «Сессні» в аероклубі Флеґстафа.

Не дуже солідна назва, Вольєр, геть не підготувала його до зустрічі з місцем, де мав відбутися його перший політ. Хоч він і здавався ще величезнішим, ніж простір, у якому на місячному рівні росли ліси й сади, але насправді їхні розміри були майже рівні, бо Вольєр теж займав цілий поверх Вежі, що потроху звужувалася догори. Округла порожнеча, пів кілометра заввишки й чотири завширшки, здавалася по-спра­вжньому гігант­ською, бо в ній не було жодної риси, за яку могло зачепитися око. Рівномірний блідо-блакитний колір стін посилював враження нескінченності простору.

Пул не дуже повірив хвальбі інструктора: «Тут можна літати над будь-яким ландшафтом», і збирався зага­дати йому дещо таке, що він сам вважав неможливою вимогою. Але в цьому першому польоті на запаморочливій висоті п’ятдесяти метрів він не мав жодної візуальної завади. Звісно, упавши з еквівалентної висоти п’яти метрів за десятиразово більшої земної сили тяжіння можна зламати шию, однак тут навіть легкі синці були малоймовірні, тому що вся підлога була вкрита мережею гнучких тросів. Усе приміщення було велетенським батутом. Пул подумав, що тут можна добряче розважитися й без крил.

Упевненими, направленими донизу помахами Пул піднявся в повітря. Майже миттєво він опинився на висоті сотні метрів і продовжував підніматися.

— Тихіше, — сказав інструктор, — я за тобою не встигаю.

Пул перейшов у горизонталь, а тоді спробував повільно розвернутися. Він відчув легкість у голові й усьому тілі (він важив менш як десять кілограмів!) і подумав, чи збільшена тут концентрація кисню.

То було чудово… і доволі не схоже на невагомість, бо вимагало більших фізичних зусиль. Найближчою аналогією було пірнання з аквалангом: йому дуже хотілося, щоб тут були птахи, щоб замінити в цьому порівнянні таких же барвистих коралових рибок, які так часто супроводжували його коло тропічних рифів.

Льотний інструктор загадав йому