Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

застаріли. Звісно, це вже не мало значення, але він зрозумів, який сум мусив відчути капітан віт­рильника, коли вітрила поступилися парі.

Раптом його настрій різко перемінився, і він не зміг стримати усмішки, коли штучний голос попередив: «Прибуття через дві хвилини. Будь ласка, переконайтеся, що не залишили особистих речей».

Як часто він чув це оголошення на якомусь рейсовому польоті? Він глянув на годинника й здивовано побачив, що вони піднімалися менш як пів години. Це давало середню швидкість принаймні двадцять тисяч кілометрів на годину, а він же геть не відчув, щоб вони поворухнулися. Ще дивнішим було те, що в останні десять чи скільки хвилин вони мусили гальмувати так інтенсивно, що насправді мали б стояти на стелі, розвернуті головами до Землі!

Двері тихо відчинилися, і коли Пул вийшов назовні, він знову відчув ту легеньку дезорієнтацію, яку помітив, коли заходив до зали ліфта. Однак цього разу він зрозумів, що вона означала: він проходив крізь зону переходу, де інерційне поле перетиналося з гравітацією, на цьому поверсі рівною місячній.

Індра з Денилом ішли за ним назустріч наступним дивам цього дня, обережно несучи на ногах третину своєї звичної ваги.

Хоч вигляд Землі, що зменшувалася вдалині, був захопливий навіть для астронавта, у ньому не було нічого неочікуваного або дивного. Але хто б міг уявити велетенську камеру, що, вочевидь, займала всю ширину Вежі, так що дальня її стіна була на відстані більш як п’яти кілометрів? Мабуть, на цю пору на Місяці й Марсі з’явилися й більші замкнені приміщення, але це точно мало бути одним з найбільших у космосі.

Вони стояли на оглядовій платформі на зовнішній стіні, на висоті п’ятдесяти метрів, і дивилися на приголомшливо різноманітну панораму. Вочевидь, тут зробили спробу відтворити весь спектр наземних біомів. Просто під ними росла група струнких дерев, які Пул не відразу впізнав, а тоді зрозумів, що то дуби так пристосувалися до однієї шостої від їхньої нормальної сили тяжіння. На що ж тоді, думав він, схожі тутешні пальми? Певно, на велетенський очерет…

На середній відстані лежало невелике озерце, живлене річкою, що звивалася трав’янистою рівниною, а тоді зникала в чомусь схожому на єдине навкруг велетенське дерево баньян. А з якого вона витікала джерела? Пул зауважив, що чує тихий розмірений шум і, провівши очима вздовж легенько вигнутої стіни, відшукав мініатюрну Ніагару, над якою в хмаринці бризок зависла бездоганна веселка.

Він міг би годинами впиватися краєвидом, а навіть і близько не передивитись усіх чудес цього комплексу й майстерно змодельованих умов планети, що лежала далеко внизу. Людство розповсюджувалось у нових, ворожих середовищах, і йому, певно, дедалі більше хотілося пам’ятати власні витоки. Звісно, навіть у його часи в кожному місті були парки — за­звичай декоративні — як нагадування про Природу. Певно, той самий імпульс діяв і тут, у набагато величнішому масштабі. Центральний парк Африканської вежі!

— Спустімося вниз, — сказала Індра. — Там стільки всього можна побачити, а я тут буваю рідше, ніж мені хотілося б.

У супроводі мовчазного, але постійно присутнього Денила, що нібито знав, коли потрібен, але в інші часи тримався осторонь, вони почали дозвільно досліджувати цю оазу в космосі. Хоч кроки за такої малої сили тяжіння не вимагали майже ніяких зусиль, коли-­­не-коли вони користалися доступністю невеличкого монорельса, а одного разу спинилися освіжитися в каварні, кмітливо прихованій у стовбурі мамонтового дерева, що сягало заввишки щонайменше чверті кілометра.

Навколо траплялося дуже мало людей, — їхні попутники з ліфта вже давно загубилися в ландшафті, — тож увесь цей дивний край належав тільки їм.

Усе підтримувалося в такій красі, ймовірно, армією роботів, що Пул раз-по-раз пригадував подорож до Диснейленду, куди їздив малим. Тут було навіть краще: ніяких натовпів і геть мало ознак людства і його артефактів.

Вони розглядали виняткову колекцію орхідей, деякі з яких сягали неймовірного розміру, такого, що Пул пережив чи не найбільший шок свого життя. Вони проходили повз типовий сарайчик садівника, аж коли двері прочинилися — і з них виступив сам садівник.

Френк Пул завжди пишався самоконтролем і ніколи не припускав, що вже дорослим і зрілим отак закричить уголос від чистого переляку. Але, як і кожен хлопець його покоління, він дивився всі фільми про юрський період — і легко впізнав велоцираптора, зустрів­шись із ним лицем в лице.

— Мені страшенно шкода, — сказала Індра з видимим занепокоєнням. — Мені й на думку не спало тебе попереджати.

Пулові галасливі нерви потроху затихали. Звісно, в такому, мабуть, аж надто впорядкованому світі не могло бути жодної небезпеки, але все одно!

Динозавр відповів на його погляд своїми абсолютно незацікавленими очима, а тоді повернувся на мить до сараю й знову з’явився у дверях із граблями й садовими ножицями, які закинув у торбу, що висіла на одному плечі. Він пішов геть схожою на пташину ходою, жодного разу не озирнувшись, поки не зник за якимись десятиметровими соняшниками.

— Я мушу пояснити, — побивалася Індра. — Нам подобається використовувати біологічні організми замість роботів скрізь, де можна — гадаю, це наш вуглецевий шовінізм! Так от, лише кілька тварин мають потрібну спритність рук, а ми свого часу перепробували їх усіх.

— І ось де таємниця, якої ніхто не зміг розгадати. Можна було подумати, що покращені травоїдні на кшталт орангутангів і горил добре згодилися б для такої роботи. Але ж ні — у них на це не вистачає терплячості.

— А от хижаки, як оцей наш новий друг, вони пречудові, їх легко навчити. Ба більше — ось тобі ще парадокс! — після модифікації вони стають сумирними й лагідними. Звісно, за цим стоїть майже тисячоліття генетичної інженерії, а згадай, чого первісні люди досягли з вовком усього лиш методом проб і помилок!

Індра посміялася й продовжила:

— Можеш не вірити, Френку, але з них також виходять чудові няньки — діти їх обожнюють! Оцьому жартові вже десь п’ятсот років: «А ти довірив би динозаврові залишитися з дітьми?» — «З дітьми? Щоб вони його травмували?».

Пул приєднався до сміху, почасти від сорому за свій раніший переляк. Щоб змінити тему, він поставив Індрі питання, що й досі його тривожило.

— Тутешній парк, — сказав він, — дивовижний, але нащо брати на себе такий клопіт, коли будь-хто з Вежі може так само швидко відвідати земний оригінал?

Індра замислено глянула на нього, добираючи слова.

— Це не зовсім так. Для того, хто живе на рівні 0,5 g, може бути незручно і навіть небезпечно спускатися на Землю, навіть у летючому кріслі. Тож або сюди, або, як ви колись казали, до віртуальної реальності.

(«Отепер я розумію, — похмуро сказав собі Пул. — Це пояснює, чому Андерсон ухиляється від відповідей, а також усі ті тести, які він проводить, щоб визначити, чи відновилися мої сили. Я повернувся аж від Юпітера на відстань двох тисяч кілометрів від Землі, але може статися, що ніколи більше не ступлю на поверхню рідної планети. Не впевнений, як зможу з цим упоратися…)

Розділ 10. Данина Ікарові

Його пригнічення швидко минулося: стільки всього треба було зробити й побачити. На все не вистачило б і тисячі