Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

показати один за одним серію маневрів — нахили, петлі, політ обличчям догори, зависання на місці.

Нарешті він сказав:

— Мені більше нема чого тебе вчити. Насолоджуймося тепер краєвидом.

На мить Пул ледь не втратив контроль — чого від нього, певно, чекали. Тому що без найменшого попередження його оточили гори зі сніжними шапками, і він летів вузьким проходом, лише за кілька метрів від неприємно зазубрених скель.

Звісно, вони не могли бути справжніми: ці гори були такі ж нематеріальні, як хмари, і коли б він захотів, то міг би пролетіти просто крізь них. Однак він відвернув від кам’яної стіни (на одному з карнизів в орлиному гнізді лежало два яйця, яких Пул міг би торкнутися, якби підлетів ближче) й попрямував до відкритішої місцевості.

Гори зникли; раптом запала ніч. А тоді з’явилися зорі — не жалюгідні кілька тисяч, а спіральні завитки далеких галактик — густі, натоптані сонячними роями кулясті скупчення.

Усе це ніяк не могло бути справжнім, навіть якби його чарівним чином перенесли на якусь планету, де таке небо могло б існувати, тому що всі ті галактики віддалялися просто в нього перед очима; зірки затухали, вибухали, народжувалися з осяйного вогненного туману зоряних ясел. Певно, там щосекунди минав мільйон років…

Приголомшлива вистава зникла так само швидко, як і з’явилася; вони з інструктором знову були одні в порожньому небі, всередині позбавленого примітних рис блакитного циліндра Вольєра.

— Думаю, що на один день досить, — сказав інструктор, зависнувши на кілька метрів вище від Пула. — Який пейзаж ти хотів би побачити, як прийдеш наступного разу?

Пул не вагався. Він усміхнувся й відповів на питання.

Розділ 11. Тут водяться дракони

Він би ніколи не повірив, що це можливо, навіть із технологіями нинішньої епохи. Скільки ж терабайтів — петабайтів — чи взагалі існує достатньо велике слово? — інформації накопичено за ці сторіччя, і на якому носії? Краще про це не думати, а прийняти пораду Індри: «Забудь, що ти інженер, і просто насолоджуйся».

І він справді насолоджувався, хоч його втіха й була розбавлена майже приголомшливим почуттям ностальгії, тому що тепер він літав, або так йому здавалося, на висоті десь двох кілометрів над видовищним і незабутнім пейзажем його молодості. Звісно, перспектива була хибна, бо Вольєр був лише півкілометра заввишки, але ілюзія створювалася бездоганна.

Він покружляв навколо аризонського кратера Метеора, пригадавши, як колись спинався його схилами під час підготування астронавтів. Неймовірно, що колись люди сумнівалися в його походженні й точності цієї назви! Втім, ще в середині двадцятого століття визнані світила геології переконували, що він вулканічний: аж з приходом Космічної ери вони — неохоче — визнали, що всі планети й досі перебувають під постійним бомбардуванням.

Пул був упевнений, що його розмірена швидкість становила скоріше двадцять, а не двісті кілометрів на годину, але йому дозволили долетіти до Флеґстафа менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Там ще й досі вид­нілися блискучо-білі бані Ловелівської обсерваторії, яку він так часто відвідував хлопцем і чий привітний персонал, поза сумнівом, був відповідальний за його кар’єрний вибір. Він іноді задумувався, яку міг би обрати професію, якби не народився в Аризоні, коло самого місця, де була створена найживучіша і найвпливовіша художня вигадка про Марс. Можливо, то була лише уява, але Пулові здалося, що він бачить унікальну гробницю Ловела коло великого телескопа, що живив його мрії.

У якому році й у яку пору року збережено це зобра­ження? Він здогадувався, що його добули шпигунські супутники, які спостерігали за світом на початку двадцять першого століття. Навряд чи набагато пізніше за його часи, тому що план міста був саме такий, як він його пам’ятав. Можливо, якщо спуститися досить низько, можна побачити себе самого…

Але він знав, що це безглуздо. Він уже встановив, що сильніше наблизитися не можна, бо тоді зображення починало розпадатися й проявляти окремі складові пікселі. Було краще тримати дистанцію, щоб не руйнувати прекрасну ілюзію.

Він також побачив — неймовірно! — маленький парк, у якому грав із друзями з середньої і старшої школи. Батьки міста завжди сварилися через його утримання, бо проблема постачання води ставала дедалі критичнішою. Ну принаймні він дожив до цього часу — хоч би який був.

А тоді ще один спогад викликав сльози. Повертаючись додому чи то з Г’юстона, чи то з Місяця, він завжди гуляв цими вузькими доріжками зі своїм улюбленцем, родезійським риджбеком, кидаючи палиці, які той приносив, як людина і собака робили з неза­пам’ятних часів.

Пул щиро сподівався, що Ріккі доживе й привітає його після повернення з Юпітера, і залишив його доглядати своєму молодшому братові, Мартіну. Він майже втратив контроль за польотом і провалився на кілька метрів, перш ніж відновив рівновагу, коли знову зіткнувся з гіркою правдою про те, що і Ріккі, і Мартін уже кілька століть як обернулися на порох.

Коли він знову став добре бачити, Пул помітив, що на дальньому обрії ледь-ледь видніється темна смуга Великого каньйону. Він роздумував, чи не направитися туди, — бо вже трохи втомився, — аж коли усвідомив, що не один у небі. Наближалося щось інше, і точно не людина з крилами. Хоч тут було важко судити про відстані, воно здавалося завеликим для цього.

«Ну, — подумав він, — я не особливо здивуюся, якщо зустріну тут птеродактиля — насправді я очікую саме чогось такого. Аби він тільки був дружній, а як ні, то аби хоч я міг від нього втекти. О ні!»

Птеродактиль був доволі влучною здогадкою: десь на вісім балів із десяти. До нього наближався, повільно змахуючи великими шкірястими крилами, дракон з казкової країни. І на довершення картини на його спині їхала прекрасна панна. Принаймні Пул припустив, що вона прекрасна. Традиційний образ немало псувався однією незначною деталлю: більша частина її обличчя була прихована пілотськими окулярами, які могли бути взяті з відкритої кабіни біплана часів Першої світової.

Пул тримався в повітрі, як плавець на поверхні води, поки чудовисько не наблизилося так, що він почув хляпання величезних крил. Навіть коли дракон був менш як за тридцять метрів від нього, Пул не зміг визначити, чи то машина, чи біологічна конструкція — певно, що і те, й інше зразу.

А тоді він забув про дракона, бо вершниця зняла окуляри.

Проблема з кліше, як зазначив якийсь філософ, певно, ще й позіхнувши при цьому, в тому, що вони до нудьги правдиві.

Але «кохання з першого погляду» ніколи не нудне.

Денил не міг надати жодної інформації, але Пул не дуже й сподівався отримати її від нього. Його повсюдний супутник — він точно не дотягував до класичного камердинера — здавався таким обмеженим у своїх функціях, що Пул іноді задумувався, чи не обме­жений він і розумово, хоч це й здавалося малоймо­вірним. Денил розумів, як працюють усі домашні пристрої, швидко і вправно виконував прості доручення, добре орієнтувався у Вежі. Але ото й усе — з ним неможливо було змістовно поговорити, а на будь-які ввічливі питання про родину він реагував відсутнім виглядом. Пул навіть задумався, чи він теж не біоробот.

Однак Індра зразу видала йому бажану відповідь.

—