Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Він проїхав ще з версту, спустився в балку, спинив! коня. Неподалік видно було ставок з розмитою до материка греблею. Прохір під'їхав був до ставка з зачерствілою й потрісканою землею біля країв, але зараз повернув назад.

— Ти чого? — спитав Григорій.

— Під'їдь, глянь.

Григорій під'їхав до греблі. У водориї лежала вбита жінка. Обличчя її було накрите подолом синьої спідниці. Повні білі ноги з загорілими литками і з ямками на колінях були безсоромно і страшно розкидані. Ліва рука підібгана під спину.

Григорій швидко зліз з коня, скинув кашкета, нагнувся і поправив на вбитій спідницю. Смугле молоде обличчя було гарне й після смерті. Під страдницьки вигнутими чорними бровами тьмяно мерехтіли напівзаплющені очі. У вискалі м'яко окресленого рота перламутром блищали зціплені густі зуби. Тонке пасмо волосся прикривало припалу до трави щоку. І по цій щоці, на яку смерть уже кинула шафранно —жовті, бляклі тіні, повзали метушливі мурахи.

— Яку красу занапастили, сукини сини !—півголосом сказав Прохір.

З хвилину він мовчав, потім шалено сплюнув :

— Я б таких... таких розумників до стіни ставив ! їдемо звідси, ради бога! Я на неї дивитись не можу. У мене серце перевертається!

— Може, поховаємо її? — спитав Григорій.

— Та ми що, підряд узяли всіх мертвих ховати ? — обурився Прохір.— В Ягідному діда якогось закопували, тут оцю жінку... Нам їх усіх як ховати, то й рук невистачить ! А яму чим копати ? її, брат, шаблею не викопати, земля од спеки на аршин запеклася.

Прохір так поспішав, що насилу потрапив носком чобота в стремено.

Знову виїхали на пагорок, і тут Прохір, що напружено думав про щось, спитав :

— А що, Пантелевич, чи не годі б крівцю на землю? цідити ?

— Хоч би й так.

— А як на твою думку, скоро воно все скінчиться ?

— Як наб'ють нам, так і скінчиться.

— От весела житуха настала, та чорт їй радий. Хоч би швидше набили, чи що. В германську, бувало, самостріл пальця собі одіб'є, і пускають його по чистій додому, а тепер хоч цілу руку одірви собі,— однаково заставлять служити. Косоруких у строй беруть, гилавих беруть, всяку сволоту беруть, аби на двох ногах плентався. Та хіба так вона, війна, закінчиться ? Чорт їх усіх переб'є ! — з розпачем сказав Прохір і з'їхав з дороги, зліз з коня, бурмочучи щось тихо, став попускати коневі попруги.

В хутір Хованський, що був недалеко від Усть — Медве-дицької, Григорій приїхав уночі. Виставлена на краю хутора застава 3-го полку затримала його, але, впізнавши по голосу свого командира дивізії, козаки, на запитання Григорія, повідомили, що штаб дивізії стоїть у цьому хуторі і що начальник штабу сотник Копилов жде його з години на годину. Балакучий начальник застави відрядив одного козака, Доручивши йому провести Григорія до штабу; наостанку сказав:

— Дуже вони укріпились, Григорій Пантелевич, і, мабуть, tie скоро ми'заберем Усть — Медведицю. А проте, звісно, хто його знає... Наших сил теж досить. Кажуть, ніби англицькі війська йдуть з Морозовської. Ви не чули ?

— Ні,— рушаючи конем, відповів Григорій.

В домі, зайнятому під штаб, віконниці були наглухо зачинені. Григорій подумав, що в кімнатах нікого нема, але, увійшовши в коридор, почув глуху жваву розмову. Після нічної темряви світло великої лампи, що висіла в кімнаті під стелею, засліпило його, в ніздрі вдарив густий і гіркий запах махорчаного диму.

— Нарешті й ти ! — зрадівши, промовив Копилов, з'являючись звідкілясь з сизої тютюнової хмари, що клубилась над столом.— А ми тебе, брат, ждали — ждали !

Григорій поздоровкався з присутніми, зняв шинель і кашкета, пройшов до столу.

— Ну, й накурили ! Дихнути нема чим. Відчиніть же хоч одне вікно, чого ви запечатались ! — кривлячись, сказав він,

Харлампій Єрмаков, що сидів поруч з Копиловим, усміхнувся :

— А ми принюхались і не чуємо.

І, видавивши ліктем шибку, з силою відчинив віконницю.

В кімнату ринуло свіже нічне повітря. Вогонь у лампі яскраво спалахнув і погас.

— Оце по — хазяйському ! Нащ'о ж ти шибку видавив ? — незадоволено сказав Копилов, мацаючи на столі руками.— В кого є сірники? Обережно, тут біля карти чорнило.

Засвітили лампу, причинили половинку вікна, і Копилов поквапно заговорив :

— Обстановка на фронті, товариш Мелехов, на сьогоднішній день така : червоні утримують Усть — Медведицьку, прикриваючи її з трьох боків силами приблизно в чотири тисячі багнетів. У них достатня кількість артилерії і кулеметів. Біля монастиря і ще в ряді місць ними покопанії траншеї. Обдонські висоти зайняті ними. Ну, і позиції їх, не можна сказати, щоб були неприступні, але, в усякому разі, досить таки трудні для оволодіння. З нашого боку, крім дивізії генерала Фіцхелаурова і двох штурмових офіцерських загонів, підійшла цілком шоста бригада Богатирьова і наша перша дивізія. Але вона не в повному складі, піхотного полку нема, він десь ще під Усть — Хоперською, а кінні прибули всі, але в сотнях склад далеко не комплектний.

— Приміром, у мене в полку в третій сотні тільки тридцять вісім козаків,— сказав командир 4 — го полку підхорунжий Дударев.

— А було ? — поцікавився Єрмаков.

— Було дев'яносто один.

— Як же ти дозволив розпустити сотню ? Який ' же ти командир ? — хмурячись і барабанячи пальцями по столу, спитав Григорій.

— А чорт їх вдержить ! Розтряслись по хуторах, на одві-дини поїхали. Але зараз підтягаються. Сьогодні прибігли троє.

Копилов підсунув до Григорія карту, вказуючи мізинцем на місце розташування частин, продовжував :

— Ми ще не втяглися в наступ. У нас тільки другий полк учора в пішому строю наступав на оцій ділянці, але невдало.

— Втрати великі ?

За донесенням командира полку, у нього вчора вибуло вбитими й раненими двадцять шість чоловіка. Отже, про співвідношення сил: у нас чисельна перевага, але для підтримання наступу піхоти невистачає кулеметів, погано з снарядами. їх начальник боєпостачання обіцяв нам, як тільки підвезуть, чотириста снарядів і півтораста тисяч патронів. Але це ще коли вони надійдуть, а наступати треба завтра, такий наказ генерала Фіцхелаурова. Він пропонує нам виділити полк для підтримання штурмовиків. Вони вчора чотири рази ходили в атаку і В' них — величезні втрати. Дуже завзято бились ! Так от, Фіцхелауров пропонує підсилити правий фланг і перенести центр удару сюди, бачиш ? Тут місцевість дозволяє підійти до окопів противника на сто — сто п'ятдесят сажнів. До речі, тількищо поїхав його адьютант. Він привіз нам з тобою усне розпорядження прибути завтра о шостій ранку на нараду для координації дій. Генерал Фіцхелауров і штаб його дивізії зараз в хуторі Великому Сеніному. Завдання, загалом, зводиться до того, щоб негайно збити противника до підходу його підкріплень з станції Себряково. На тім боці Дону наші щось не дуже активні... Четверта дивізія переправилась через Хопер, але червоні виставили сильні заслони й уперто вдержують шляхи до залізниці. А зараз вони покищо навели понтонний міст через Дон і спішно вивозять з Усть — Медведицької спорядження і боєприпаси.

— Козаки балакають, ніби союзники йдуть,. правда це ?

— Є чутка, що з Чернишевської йде кілька англійських батарей і танків. Але от питання : як вони ці танки будуть через Дон переправляти ? По — моєму, про танки — це брехня ! Давно вже про них балакають...

В кімнаті надовго залягла тиша.

Копилов розстебнув коричневий офіцерський френч, потер долонями порослі каштановою щетиною пухлі щоки, задумливо й довго жував погаслу цигарку. Широко розставлені, круглі, темні очі його були стомлено примружені, гарне обличчя змарніло від безсонних ночей.

Колись учителював він у церковно — парафіяльній школі, неділями ходив до станичних купців у гості, перекидався з купчихами в стукалку і з купцями на дрібні у преферанс, майстерно грав на гітарі й був веселим, товариським молодим чоловіком ; потім одружився з молоденькою вчителькою і так би й жив у станиці й напевне дослужився б до пенсії, але у велику війну його призвали на військову службу. Після закінчення юнкерського училища його направили на Західний фронт, в один з козачих полків. Війна не змінила вдачі й зовнішності Копилова. Було щось плохеньке, глибоко цивільне в його повній, низькорослій фігурі, в добродушному обличчі, в манері носити шашку, в поводженні з молодшими за чином. В голосі його не було командного металу, в розмові не було властивої військовим сухої лаконічності вислову, офіцерська форма сиділа на ньому незграбно, стройової підтягнутості й виправки він так і не набув за три роки перебування на фронті, все в ньому викривало випадкову на війні людину. Більше скидався він на обважнілого обивателя, переодягненого офіцером, ніж на справжнього офіцера, але, не зважаючи на це, козаки ставились до нього з пошаною, до його слова прислухались на штабних нарадах, і повстанський комсклад глибоко цінив його за тверезий розум, згодливу вдачу і невда-вану, не один раз виявлювану в боях хоробрість.

До Копилова начальником штабу у Григорія був безграмотний і немудрий хорунжий Кружілін. Його убили в одному з боїв на Чиру, і Копилов, прийнявши штаб, повів справу уміло, розважливо, розсудливо. Він так само сумлінно просиджував у штабі над розробкою операцій, як колись над виправлянням учнівських зошитів, але, коли треба було, по першому слову Григорія залишав штаб, сідав на коня і, прийнявши командування полком, вів його в бій.

Григорій спочатку ставився до нового начальника штабу не без упередження, але за два місяці взнав його ближче і одного разу після бою сказав, одверто: "Я про тебе погано думав, Копилов, тепер бачу, що помилявся, так ти, значить, вибачай якнебудь". Копилов усміхнувся, промовчав, але грубуватим цим признанням був очевидно задоволений.

Не маючи честолюбності й стійких політичних поглядів, до війни, Копилов ставився як до неминучого зла і не сподівався її кінця. Ось і тепер він зовсім не роздумував про те, як розгорнуться операції після оволодіння Усть — Медведиць-кою, а згадав домашніх, рідну станицю і думав, ш;о було б непогано забрести додому у відпуск, місяця на півтора...

Григорій довго дивився на Копилова, потім устав.

— Ну, братці — отаманці, давайте розходитись і спати. Нам нічого голову морочити тим, як брати Усть — Медведицю.