Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Вилиняла, скоро лиса буду.

— Давай я тобі голову поголю зараз ? — запропонував раптом Григорій.

— Що ти ! — злякано вигукнула вона.— На що ж я тоді буду схожа !

— Треба поголитись, а то волосся не буде рости.

— Мамуня обіцяла остригти мене ножицями,— ніяково усміхаючись, сказала Наталя і швиденько накинула на голову сніжнобілу, густо підсинену хустку.

Вона була поруч з ним, його дружина й мати Мишка та Полюшки. Для нього вона причепурилась і вимила лице. Квапливо накинувши хустку, щоб не було видно, яка потворна стала її голова після хвороби, трохи схиливши голову набік, сиділа вона така жалюгідна, негарна і все таки прекрасна, сяюча якоюсь чистою внутрішньою красою. Вона завжди носила високі комірці, щоб приховати від нього шрам, що спотворив колись її шию. Все це задля нього ... Могутня хвиля ніжності залила серце Григорія. Він хотів сказати їй щось тепле, ласкаве, але не знайшов слів .і, мовчки притягнувши її до себе, поцілував білий похилий лоб і скорботні очі.

Ні, раніш ніколи він не дарував її ласкою.-Оксана заступала її все жит-тя. Зворушена цим проявом почуття з боку чоловіка і вся спалахнувши від хвилювання, вона взяла його руку, піднесла до губ.

Хвилину вони сиділи мовчки. Призахідне сонце кидало в кімнату багрові промені. На ганку галасували діти. Чути було, як Дарка 'виймала з печі обпалені, глечики, незадово-лено говорила свекрусі: "Ви, мабуть, і корів' не щодня доїли. Щось стара менше дає молока..."

З пасовиська поверталась череда. Мукали корови, ляскали волосяними наконечниками батогів хлопчаки. Хрипко й уривчасто ревів хутірський бугай. Шовковисте підгруддя його і лита, спадиста спина до крові були покусані оводами. Бугай люто помахував головою; на ходу підчепивши на свої короткі, широко розставлені роги астаховський пліт, перекинув його й пішов далі. Наталя глянула у вікно, сказала :

— А бугай теж відступав за Дон. Мамуня розказувала : як тільки почали стріляти в хуторі, він прямо з стійла переплив Дон, в луді й рятувався весь час.

Григорій мовчав, задумавшись. Чому в неї такі сумні очі ? І ще щось таємне, невловиме1 то з'являлось, то зникало в них. Вона і в радощах була сумна і якась незрозуміла ... Може, вона прочулаї про те, що він у Вешенській зустрічався з Оксаною ? Нарешті він спитав :

— Чого це ти сьогодні така хмурна ? Що в тебе на серці, Наташа ? Ти б сказала, га ?

І сподівався сліз, докорів ... Але Наталя злякано відповіла:

— Ні, ні, тобі так здалося, я нічого ... Правда, я ще не зовсім видужала. Голова наморочиться, і коли нахилюсь або підійму що — в очах темніє.

Григорій допитливо подивився на неї і знов спитав :

— Без мене тут тебе нічогої ?.. Не чіпали ?

— Ні, що ти ! Я ж весь час лежала хвора.— І глянула

прямо в очі Григорію і навіть ледве-ледве усміхнулась. Помовчавши, вона спитала : — Рано завтра вирушиш ? . ч

— На світанку.

— А переднювати не можна ? — в голосі Наталі почулась невпевнена, боязка надія.

Але Григорій заперечливо похитав головою, і Наталя, зітхнувши, сказала :

— Тепер тобі як... погони треба надівати ?

— Доведеться.

— Ну, то скинь сорочку, пришию, ПОКИ ВИДНО.

Григорій, крекнувши, скинув гімнастерку. Вона ще не висохла від поту. Вологі плями темніли на спині й на плечах, там, де лишились натерті до блиску смуги від бойових наплічних ременів. Наталя дістала з скрині вигорілі на сонці захисні погони, спитала :

— Ці?

— Ці самі. Зберегла ?

— Ми скриню закопували,— просиляючи у вушко голки нитку, невиразно сказала Наталя, а сама крадькома піднесла до обличчя запорошену гімнастерку і жадібно вдихнула такий рідний солонкуватий запах поту...

— Чого це ти? — здивовано спитав Григорій.

— Тобою пахне ...— блискаючи очима, сказала Наталя і нахилила голову, щоб приховати рум'янець, який раптом виступив ,на щоках, стала швидко орудувати голкою.

Григорій надів гімнастерку, нахмурився, ворухнув плечима.

— Тобі з ними краще!—сказала Наталя, з неприхованим захопленням дивлячись на чоловіка.

Але він скоса глянув на своє ліве плече, зітхнув:

— До віку б їх не бачити... Нічого ти не розумієш!

Вони ще довго сиділи в кімнаті на скрині, взявшись за

руки, мовчки думаючи про своє.

Потім, коли смеркло і лилові густі тіні від будівель лягли на охолоду землю,— пішли в кухню вечеряти.

І от минула ніч. До світанку палахкотіли на небі зірниці, до білої зорі гриміли в вишневому саду солов'ї. Григорій прокинувся, довго лежав з заплющеними очима, вслухаючись у співуче й солодке солов'їне тьохкання, а потім тихо, стараючись не розбудити Наталі, встав, одягнувся, вийшов на баз.

Пантелей Прокопович годував стройового коня, послужливо запропонував :

— Може, я його поведу скупаю перед походом ?

— Обійдеться,— сказав Григорій, щулячись від передранішньої вогкості.

— Добре виспався ? — запитав старик.

— Дуже спав ! Тільки от соловейки розбудили. Біда,— як вони виспівували цілу ніч !

Пантелей Прокопович зняв з коня торбу, усміхнувся :

— їм, хлопче, тільки й діла. Іншим разом позаздриш цим божим пташкам.. Ні війни їм, ні розору...

До воріт під'їхав Прохір. Був він свіжо побритий і, як завжди, веселий і балакучий. Прив'язавши чумбур1 до стовпа, підійшов до Григорія. Парусинова сорочка його була добре вигладжена. На плечах новесенькі погони.

— І ти погончики начепив, Григорій Пантелевич ? — гукнув він, підходячи.— Долежались, прокляті! Тепер їх нам носити не зносити! До самої погибелі вистачить! Я кажу жінці: "Не пришивай, дурна, навіки. Так трошки пристебни, аби вітром не зірвало, то й добре !" А До наше діло яке ? Потрапиш у полон, і зразу по личках зметикують, що я-*-чин хоч і не офіцерський, а все таки старшого урядника маю. "А, скажуть, сякий — такий, умів заслужувати, умій і голову підставляти!" Бачив, на чому вони в мене зависли ? Чудасія !

Погони у Прохора справді були пришиті на живу нитку і ледве — ледве держались.

Пантелей Прокопович зареготав. В сивуватій бороді його блиснули незачеплені часом білі зуби :

— Оце так служивий ! Виходить, як що до чого, то й геть погони ?

— А ти думаєш — як ? — усміхнувся Прохір.

Григорій, посміхаючись, сказав батькові:

— Бачив, батьку, на якого вістового я розжився? З цим у біду потрапиш — ніколи не пропадеш !

— Та воно, як то кажуть, Григорій Пантелевич... Умри ти сьогодні, а я завтра,—виправдуючись, сказав Прохір і легко зірвав погони, недбало сунув їх у кишеню —До фронту під'їдемо, там їх і пришити можна.

Григорій нашвидку поснідав ; попрощався з ріднею.

— Заступи тебе цариця небесна ! — нестямно зашепотіла Іллівна, цілуючи сина.— Ти ж у нас один лишився...

— Ну, далекі проводи — зайві сльози. Прощавайте ! — тремтячим голосом сказав Григорій і підійшов до коня.

Наталя, накинувши на грлову чорну свекрушину косинку, вийшла за ворота. За поділ її спідниці тримались діти. Полюшка невтішно ридала, захлинаючись слізьми, просила матір :

— Не пускай його! Не пускай, мамуню ! На війні вбивають ! Таточку, не їдь туди!

У Мишка тремтіли губи, але — ні, він не плакав. Він мужньо стримувався, сердито казав сестричці:

— Не' бреши, дурна ! Зовсім там не всіх убивають !

Він добре пам'ятав дідові слова, що козаки ніколи не плачуть, що козакам плакати — великий сором. Та коли батько, вже сидячи на коні, підняв його на сідло й поцілував,—здивовано помітив, що в батька мокрі вії. Тоді Мишко не витримав іспиту : градом покотилися з очей його сльози ! Він сховав обличчя на оперезаних ременями батькових грудях, крикнув :

— Нехай лучче дід їде воювати ! Нащо він нам здався !.. Не хочу, щоб ти!..

Григорій обережно спустив синка на землю, тилом долоні витер очі й мовчки рушив конем.

Скільки разів бойовий кінь, круто повернувшись, рвонувши копитами землю біля рідного ганку, мчав його шляхами й степовим бездоріжжям на. фронт± туди, де чорна смерть чигає на козаків, де, за словами козачої пісні, "страх і горе кожний день, кожний час",— а от ніколи Григорій не залишав хутора з таким тяжким серцем, як цього лагідного ранку.

Пойнятий невиразними передчуттями, гнітючою тривогою і сумом, їхав він,вкинувши на луку повіддя, не дивлячись назад, аж до бугра. На перехресті, де курний шлях звертав до вітряка, оглянувся. Коло воріт стояла одна Наталя, і свіжий вранішній вітрець рвав з рук її чорну траурну косинку.

Пливли, пливли в синій безодній глибині спінені вітром хмари. Струменіло марево над хвилястим краєм горизонту. Коні йшли кроком. Прохір дрімав, похитуючись у сідлі. Григорій, зціпивши зуби, часто оглядався. Спочатку він бачив зелені купи верб, срібну, химерно вигинчасту, стрічку Дону, повільні вимахи крил вітряка. Потім шлях одійшов на південь. Зникли за витоптаними хлібами плавні, Дон, вітряк... Григорій насвистував щось, невідривно дивився на золотисто — руду шию коня, вкриту дрібним бісером поту, і вже не обертався в сідлі... Чорт з нею, з війною ! Були бої по Чиру, пройшли по Дону, а потім загримлять по Хопру, по Медведиці, по Бузулуку. І — кінець — кінцем — чи не однаково, де кине його на землю ворожа куля ? — думав він.

IX

Бій ішов на підступах до станиці Усть-Медведицької. Глухий гарматний гуркіт зачув Григорій, вибравшись з путівця на Гетьманський шлях.

Скрізь по шляху видно було сліди спішного відступу червоних частин. Траплялось дуже багато залишених бричок і двоколок. За хутором Матвіївським в яру стояла гармата з перебитою снарядом бойовою віссю та понівеченою люлькою. Посторонки на орчиках передка були косо обрубані. За півверсти од яру, н.а солонцях, на низькорослій, спаленій сонцем траві, густо лежали трупи бійців у захисних сорочках і штанах, в обмотках і важких обкованих черевиках. Це були червоноармійці, що їх наздогнала й порубала козача кіннота.

Григорій, проїжджаючи мимо, легко встановив це по великій кількості крові, що засохла на пожолоблених сорочках, по тому, як лежали трупи. Вони лежали, як скошена трава. Козаки не встигли їх роздягнути, очевидно, лише тому, що не припиняли переслідування.

Біля куща глоду відкинувся вбитий козак. На широко розкинутих ногах його червоніли лампаси. Неподалік лежав; убитий кінь світлогнідої масті, підсідланий стареньким сідлом з пофарбованим, вохрою ленчиком2.

Коні Григорія і Прохора притомились. їх треба було погодувати, але Григорій не схотів спинятись на місці, де недавно був бій.