Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

За нас тепера генерали будуть думати й рішати. Поїдем завтра до Фіцхелаурова, нехай нас, сіромах, уму — розуму навчить ... А про другий полк думаю так : поки наша влада — зараз же командира полку Дударева треба розжалувати, позбавити всіх чинів — орденів ...

— І порції каші,— вставив Єрмаков.

— Ні, без жартів,— продовжував Григорій,— треба нині ж перевести його В' сотенні, а командиром послати Харлампія. Зараз же катай, Єрмаков, туди, приймай полк і ранком жди наших розпоряджень. Наказ про зміну Дударева напише зараз Копилов, вези його з собою. Я так дивлюсь, Дударев не справиться. Ні чорта він нічого не розуміє, і йоли б не підвів він козаків1 ще раз під удар. Піший бій — це діло таке ... Тут нехитро людей на поталу дати, якщо командир безклепкий.

— Правильно. Я—за зміну Дударева,—підтримав Копилов.

— Ти що, Єрмаков, проти ? — спитав Григорій, помітивши деяке незадоволення на обличчі Єрмаиова.

— Та ні, я нічого; Мені вже й бровами ворухнути не можна ?

— Тим краще. Єрмаков не проти. Кінний полк його візьме покищо Рябчиков. Пиши, Михайле Григоровичу, наказ і лягай подрімай. О шостій щоб був на ногах. Поїдем до цього генерала. З собою беру чотирьох ординарців.

Копилов здивовано звів брови :

— Навіщо. їх стільки ?

— Для помпи. Ми ж теж не ликом шиті, дивізією командуєм.— Григорій, посміхаючись, ворухнув плечима, накинув наопашки шинель, пішов до виходу.

Він ліг під повіткою, підстеливши попону, не роззуваючись і не скидаючи шинелі. На базу довго гомоніли ординарці, десь поблизу пирхали й мірно жували коні. Пахло сухими кізяками і непрохололою від денної спеки землею. Крізь дрімоту Григорій чув голоси і сміх ординарців, чув, як один із них, судячи по голосу — молодий хлопець, сідлаючи коня, з зітханням сказав :

— Ех, братики, та й набридло ж ! Ніч — північ,— їдь з пакетом, ні сну тобі, ні спочивку... Таі стій же ти, чортяко ! Ногу! Ногу, кажуть тобі !..

А другий глухуватим застудженим басом тихо проспівав : "Набридла ти нам, служба, надокучила. Добрих коників наших ти замучила ..." — І перейшов на діловиту скоромовку — просьбу : — Всип на цигарочку, Прохоре! Та й жаднюга ж ти ! Забув, як я тобі під Білавіним червоноармійські черевики віддав ? Сволоч ти ! За таке взуття інший би довіку пам'ятав, а в тебе й на цигарку не виканючиш ! *

Брязнули й заторохтіли на кінських зубах вудила. Кінь зітхнув усім нутром і пішов, сухо цокаючи підковами по сухій і твердій, як кремінь, землі. "Всі про це говорять... Набридла ти нам, служба, надокучила",—усміхаючись, в думці повторив Григорій і ту ж мить заснув. І як тільки заснув — приснився йому сон, який снився й раніш: бурим полем, високою стернею ідуть цепи червоноармійців. Скільки око бачить — простягся передній цеп. За ним ще шість або сім цепів. В гнітючій тиші наближаються наступаючі. Ростуть, збільшуються чорні фігурки, і ось уже видно, як, спотикаючись, швидким кроком ідуть, підходять на постріл, біжать з гвинтівками наперевіс люди у вухатих шапках, з безмовно розкритими ротами. Григорій лежить у неглибокому окопчику, судорожно соває затвором гвинтівки, часто стріляє ; від пострілів його, перекидаючись, падають червоноармійці; вганяє нову обійму і, на секунду глянувши по боках, бачить: з сусідніх окопів схоплюються козаки. Вони обертаються і втікають ; обличчя їх перекривлені жахом. Григорій чує, як страшно б'ється його серце, кричить : "Стріляйте ! Сволота 1 Куди"?! Стій, не втікай!.." Він кричить з усієї сили, але голос його на диво слабкий, ледве чутний. Жах охоплює його 1 Він теж схоплюється, уже стоячи стріляє останній раз в немолодого, смуглого червоноармійця, який мовчки біжить прямо на нього, і бачить, що схибив. У червоноармійця збуджено — серйозне, безстрашне обличчя. Він біжить легко, майже не торкаючись ногами землі, брови його зсунуті, шапка на потилиці, поли шинелі підіткнуті. Якусь мить Григорій розглядає підбігаючого ворога, бачить його блискучі очі і бліді щоки, порослі молодою кучерявою борідкою, бачить короткі, широкі халяви чобіт, чорне вічко трохи нахиленого дула гвинтівки і над ним вістря темного штика, що хитається в такт бігу. Незбагненний страх поймає Григорія. Він смикає затвор гвинтівки, але затвор не подається, він застряг. Григорій у розпачі б'є затвором об коліно,—даремно ! А черво-ноармієць уже за п'ять кроків. Григорій обертається й тікає. Поперед нього все буре голе поле всіяне втікаючими козаками. Григорій чує ззаду важке дихання переслідувача, чує гучний тупіт його ніг, але бігти швидше не може. Потрібне неймовірне зусилля, щоб примусити кволі ноги бігти швидше. Нарешті він добігає до якогось напівзруйнованого непривітного кладовища, стрибає через повалену огорожу, біжить між осілими могилками, скособоченими хрестами і капличками. Ще одне зусилля, і він врятується. Але в цей час тупіт ззаду наростає, гучнішає. Гаряче дихання переслідувача обпікає шию Григорія, і ту ж мить він почуває, як його хапають за хлястик шинелі й за полу. Григорій глухо кричить і прокидається. Він лежить на спині. Ноги ного, стиснені тісними чобітьми, затерпли, на лобі холодний піт, все тіло болить" немов побите. "Хай тобі чорт —каже він хрипко, задоволено дослухаючись до свого голосу і ще не вірячи, що все тільки но відчуте ним — сон. Потім повертається на бік, з головою закутується шинеллю, в думці говорить : "Треба було-підпустити його, відвести удар, збити прикладом, а потім уже втікати ..." Якийсь час він роздумує про сон, що приснився йому вдруге, відчуваючи радісне хвилювання від того, що все це — тільки поганий сон і в дійсності покищо йому нічого не загрожує : "Дивно, чому воно уві сні в десять раа страшніше, ніж наяву ? Зроду в житті не зазнавав такого, страху, скільки не доводилось бувати в перепалках !"— думає він, засинаючи, і з насолодою витягає затерплі ноги.

*

X

На світанку його розбудив Копилов.

— Уставай, пора збиратись, їхати! Наказано ж бути

0 шостій годині.

Начальник штабу тількищо поголився, вичистив чоботи

1 надів пом'ятий, але чистий френч. Він, як видно, поспішав : пухлі щоки в двох місцях порізані бритвою. Але в усьому ньому видно було. якусь, раніш невластиву йому, чепуристу підтягнутість.

Григорій критично оглянув його з ніг до голови, подумав "Ач, як виштафірувався ! Не хоче до генерала заявитись аби. в чому !.."

Немов слідкуючи за ходом його думок, Копилов сказав г

— Незручно з'явитись нечупарою. Раджу й тобі трохи причепуритись.

— Продере й так ! — пробурмотів Григорій, потягаючись.— Так, кажеш, наказано бути о шостій ? Нам з тобою вже наказувати починають ?

Копилов, посміхаючись, знизав плечима :

— Нові часи — нові пісні. Як старшому, ми мусимо скоритися. Фіцхелауров — генерал, не йому ж до нас їхати.

—Воно то так. До чого йшли, до того й прийшли,— сказав Григорій і пішов до колодязя вмиватися.

Хазяйка бігом кинулась до хати, винесла чистий вишиваний рушник, з поклоном подала Григорію. Той люто потер кінцем рушника цеглясто — червоне, обпечене холодною водою обличчя, сказав Копилову, що підійшов на цей час :

— Воно то так, тільки панам — генералам треба б ось про що подумати : народ іншим став за революції, так, ніби наново народився ! А вони все старим аршином міряють. А аршин от — от зламається... Важкувато вони повертаються. Ко-лойазі б їм у мозки, щоб скрипу не було !

— Це ти' про що ? — неуважно спитав Копилов, здмухуючи з рукава прилиплу смітину.

— А про те, Що все в них на старе збивається. Я ось маю офіцерський чин з германської війни. Кров'ю його заслужив ! А як потраплю в офіцерське товариство — так ніби з хати на мороз вийду в самих підштаниках. Таким від них холодом на мене попре, що всією спиною його чую! — Григорій несамовито блиснув очима' і непомітно для себе підвищив голос.

Копилов незадоволено оглянувся на всі боки, шепнув:

— Тихше ти, ординарці слухають.

— Чому це так, спитати б ? — стишивши голос, продовжував Григорій.— Та тому,4 що я для них — біла ворона. У них — руки, а в мене — від старих мозолів копито ! Вони ногами шаркають, а я як не повернусь — за все зачіплююсь. Від них пахучим милом і всякими жініочими мастями тхне, а від мене кінською сечею та потом. Вони всі вчені, а я насилу церковну школу СКІНЧИВ. Я їм чужий з голови до п'ят. Ось воно все чому! І вийду я від них, і все мені здається, наче б мені на лице павутиння налипло : і лоскітно мені і неприємно страшно, і все хочеться почиститись.— Григорій кинув рушник на цямрини, уламком костяного гребінця причесав "волосся. На смуглому обличчі його різко білів незагорілий лоб.— Не хочуть вони збагнути того, що все старе повалилось до бісової матері!—вже тихіше сказав Григорій.— Вони думають, що ми з іншого тіста роблені, що невчений чоловік, який з простих, то гірше худоби. Вони думають, що у воєннім ділі я, або такий як я, менше за них розуміємо. А хто в червоних командирами ? Будьонний — офіцер ? Вахмістр старої служби,— а не він генералам генерального штабу накладав ? А не від ньогіо драла давали офіцерські полки ? Гусельщиков з козачих генералів найбільш бойовий, уславлений генерал, а не він цієї зими в самих спідніх з Усть — Хоперської вистрибнув ? А знаєш, хто його загнав на слизьке ? Якийсь московський слюсарик — командир червоного полку. Полонені потім говорили про нього.' Це ж треба розуміти! А ми, невчені офіцери, хіба погано водили козаків у повстання ? Багато нам генерали помагали ?

— Помагали чимало,— значно відповів Копилов.

— Ну, може, Кудінову й помагали, а я ходив без помочі і бив червоних, чужих порад не слухаючи.

— Так ти що ж — науку в воєнній справі заперечуєш?

— Ні, я науки не заперечую. Але, брат, не вона у війні головне.

— А що ж, Пантелейович ?

— Діло, за яке в бій ідеш.

— Ну, це вже інша річ...— Копилов, насторожено усмі-хаючись, сказав : — Сама собою розуміється ... Ідея в цьому ділі — головне. Перемагає тільки той, хто твердо знає, за що він б'ється, і вірить у своє діло. Істина ця стара, як світ, і ти даремно вважаєш її за своє відкриття. Я за старий, за добрий старий час. Коли б інакше, я б і пальцем не ворухнув, щоб іти кудись і за щось воювати. Всі, хто з нами,— це люди, які боронять силою зброї свої старі привілеї, втихомирюють народ, що збунтувався.