Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

доповів, випускаючи більшість наших неприємних пригод і особливо ту ніч, коли нас обох ледве не вбили.

— І що ви нам привезли? — поцікавився він насамкінець.

Його тон мені нагадав тон сеньйора, у якого батько Роберта був інтендантом, коли він допитувався у кухаря, що той знайшов на ринку.

Роберт мовчки розірвав свій пакунок і дістав дві книжки в шкіряних оправах. Перша — маленька, чорна — була тонкою і потертою. Вікарій ніжно провів рукою по оправі, перш ніж розкрити книжку. Коли ж побачив усередині ряд формул, то не зміг впоратися з власним обличчям.

— Це дуже відома праця з алгебри, отче, — сказав Роберт.

— Звісно, — відповів вікарій і простягнув другу руку.

Роберт поклав на неї інший том, книжку завширшки у дві долоні, на палітурці якої не було жодної позначки. Зацікавлений, Тібо відкрив її посередині, прочитав тихо кілька рядків, потім повторив голосніше, насупився.

«Я маю чарівного капелюха, сказав Аймер, зробленого зі шкіри морської риби, яка робить невидимим...»

Він підняв очі на Роберта, якого ці слова змусили усміхатися. І я теж усміхнувся, коли уявив цю шапку з риб’ячої шкіри на голові у дуже серйозного вікарія. Я сподівався, що він все ж прочитає продовження.

— Можливо до вас доходили чутки про цей твір, — сказав Роберт. — Він не такий відомий, як «Пісня про Роланда», та належить до того ж кола. Він називається «Проща Шар­леманя до Єрусалима і Константинополя».

— У «Пісні про Роланда» йдеться про правдиву і героїчну битву в Ронсеванській ущелині, — перервав його вікарій. Ви думаєте, що наш вельми шановний імператор під час своєї прощі на Святу Землю не мав ліпшого заняття, аніж слухати отакі нісенітниці? Капелюх із риби робить невидимим.

— Без сумніву ні. Ця пісня не вважається такою, де мовиться про істину: в ній ідеться про казку, вигадку.

— І цю вигадку ви принесли, щоб поставити її у нашій бібліотеці поряд зі Святим Письмом?

— Разом із працею з математики, отче.

Вікарій ще тримав обидві книжки розкритими на своїх долонях, наче сам був вагами, покликаними визначити відносність їхньої ваги. Різким жестом він поклав їх обидві перед собою.

— Можете йти. До побачення, — сказав він, щоб показати, що ми вільні, і ми пішли, вклонившись.

Коли ми вийшли з кімнати, я зауважив:

— Ти показав йому не все.

Роберт здійняв догори брови, випростав руки і розкрив долоні, наче хотів показати, що вони в нього дійсно порожні. Усмішка блукала його губами.

— Тобі ніколи не доводилося знайти аж такий надзвичайний малюнок, що не хотілося ним ні з ким ділитися? — запитав він.

— Малюнок — ні.

Скоріш його прототип.

— Деякі речі зроблено, щоб показувати їх, ділитися ними якнайширше. Є книжки, як лампи чи маяки, і їхнє світло дає змогу вести людей у темряві цього світу.

— А ця?

— А ця — не лампа, а пожежа, яка загрожує охопити усі королівства.

Я пам’ятав той твір: це була маленька потерта книжка із закругленими кутиками, можливо, оправлена у телячу шкіру, від якої віяло легким запахом плісняви. Після нашого прибуття до абатства я її не бачив. Я звернув погляд на Роберта, та він уже не дивився на мене. Він знову посміхався до себе. Наче вогонь цієї містичної книжки палав десь за його зіницями.

У клуатрі, внутрішньому дворі, в тиші прогулювалися монахи. Коли зазирнути всередину, то бачиш ретельно доглянутий сад, приглушену салатову зелень. А зовні розкинулася затока, далі — море, небо. Цього дня, як і в інші дні, мені здавалося, що знаходжусь одночасно всередині і ззовні, наче йшлося про простір, який не належав повністю абатству, а трішки і хмарам. У мене завжди трохи паморочилося в голові, коли там ходив.

— Що там, у тій книзі? — спитав я Роберта, який ішов поруч.

Він упевнився, що поруч нікого не було, перш ніж зупинитися. Він витягнув книжку зі свого плаща, відкрив її і почав повільно перегортати сторінки. Я хотів нагадати йому, що ці знаки не мають для мене ніякого сенсу, та він швидко зупинився на одному зображенні, багато сфер різного розміру.

— Те ж саме, що й на багатьох інших, бачиш, — сказав до мене Роберт. — Сонце, Земля, Місяць, планети й зірки.

Примружившись, я вивчав малюнок. Хоча й точний, проте виконаний недосконало, впевненими лініями, однак дещо поспішними.

Найбільша сфера уособлювала Сонце, це було очевидно. Вона знаходилася посередині. Менші, скидалося, розміщалися навкруг без якогось визначеного порядку. І серед них, непримітних і розміщених абияк: Земля. Я підвів очі на Роберта.

— Це не може бути правдою, — сказав я.

Він мені усміхнувся.

— Таким чином ти говориш, як більшість, а не як меншість: як Аристотель, як Птолемей, який у своїй «Великій Побудові» показав місце Землі у центрі небес, як і Теон Александрійський...

Роберт знову рушив. Перед нашими очима пропливали пазухи склепіння. Я мимохідь зауважив, що на кожній інше листя. Цей клуатр — ліс, в якому не росте два однакових дерева.

— Я не знаю ні першого, ні останнього з них, — відповів я недоречно, — та я точно знаю, що ні я не рухаюся, а ні це абатство, і що ложка, яку я кладу на стіл, не ризикує злетіти, що вона