Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

Ми ще не знаємо, чи залишимося тут, а чи переберемося (чи надовго? якщо ж ні, то на скільки часу?) до Бостона, тож в мене таке враження, що ми вже відбули, але так нікуди й не дісталися, відчуття невизначеності, яке не полишає мене навіть уві сні. Я шукаю місце, де можна зупинитися, перепочити нам обом.

Ми зупиняємося на хвильку, щоб кинути хліба качкам. Малюки ростуть просто на очах, вони вже майже такі, як їхня мати, скоро самці змінять барву пір’я, а щойно похолоднішає вони відлетять. Я питаюся, чи то ті ж самі повертаються щороку; так, якщо вони як лососі, запам’ятовують місце, де вперше побачили світ. Моя доня народилася за три квартали звідси, на четвертому поверсі 9-го блоку в госпіталі Сент-Жюстін, на початку зими, за тиждень до Різдва.

* * *

У кінці літа — ми на узбережжі в штаті Мен. Хвилі тільки-но прокотилися по пляжу, змушуючи до кульбітів камінчики і мушлі, які легко зіштовхуються одні з одними, наче їх хтось струшує в долоні.

Щось шепочеться в невеликих озерцях води, калюжі небесного відображення, того ж кольору, що й море вдалині. Там плаває троє качок, дві казарки, одна хмаринка. Вітер з моря пахне сіллю і водоростями, вапняковий дух мушель, що дійшов із глибини віків. Чапля, від ніг і до дзьоба, стоїть якийсь час нерухомо в озерці, по коліна в воді, перш ніж зі швидкістю блискавки пірнути і поцілити власне відображення. Великими вивіреними кроками вона проникає у все тісніші відгалуження — пальці моря, між очеретами і калюжами хмар.

Із приходом ночі не чути нічого, окрім шепотіння хвиль і металічного співу жаб у темряві. Зовсім поряд, хоча й непомітне ні з дороги, ані з пляжу, знаходиться кладовище, на яке можна потрапити через дірку в огорожі: з десяток надгробків, хитких і стертих роками, що минули, пасажири судна, яке відпливло з Бостона в липні 1907 року і затонуло тут, недалеко від берега. Поміж них — Лідія Ґарвер, молода дівчина, яка поїхала до великого міста купити собі посаг на весілля, що мало відбутися незабаром, її привид і досі повертається на ці землі, що належали її родині.

Мій час раніше повністю належав мені і книжкам. Сьогодні ж кожна хвилина витрачена на читання чи писання, то хвилина, яку я не проводжу з моєю донею: писання відтепер супроводжується поспішністю й огидним почуттям провини. Це час, який в неї краду, якого не повернути, який треба було б присвятити їй, і який я ніколи вже не проведу з нею. Після її народження я ловлю себе на тому, що думаю в недоконаному виді й умовному способі, у формах, які свідчать про те, що речі сприймаються з міркувань відмінних від тих, коли висловлюються нормально: завтра непевне і сприймається як минуле, а вчора — як можливість, часто втрачена.

Вона спить. Потрібно було б скористатися нагодою, щоб писати. Та я лише гублюся в шумовинні хвиль. Мені хочеться витягтися на піску, залишатися так аж до ночі, дозволити відпливу віднести мене.

Величезне абатство почасти перенаселене. Його монахи, які дали обітницю мовчання і поселилися на скелі посеред моря, впродовж багатьох днів на місяць піддаються такому нашестю, що, здається, знаходишся на Подвір’ї чудес. І як і в місті, серед прочан, що стікаються на Гору, зустрічаються різні башибузуки, голота, дурисвіти і брехуни. І якщо зали для простих прочан ледве вистачало, щоб розмістити бідноту, яка прийшла молити архангела, то зала для гостей стояла порожньою щодругого дня: у багатих менше приводів молитися, або ж їм ліпше робити це спокійно вдома. Оці сонми, що прибувають і відбувають, створюють навколо Гори щось на кшталт другого моря, фантастичного, нуртуючого, шолудивого. Нутрощі абатства забиті людьми, та монахи намагаються не помічати цю масу, яка відволікає від молитви і споглядання. Мабуть, цілковита тиша можлива тільки посеред гамору.

В абата, який живе у Римі, призначені йому апартаменти залишаються майже весь час холодними і незаселеними. Роберт ними не користується. А від учора у просторих кімнатах перебуває один із двох вікаріїв, його гості та обслуга, які приїхали на півмісяця. Три останні дні надто метушаться на кухні, смажать поросят і марципани, до яких, як виявляється, той вікарій Тібо дуже ласий. Такий смак, як у дитини, мене здивував, та коли я вперше підійшов до нього, то зауважив, що від нього самого легенько віддає марципаном. Цей гарний чоловік, з дещо стомленими рисами, у розкішних одежах, чекав на нас біля вогню. Стіни кімнати, в якій ми знаходилися, невеликої за розміром, були прикрашені квітами лілей і кольоровими візерунками, які нагадували мініатюри з деяких манускриптів, що мені показував Роберт, наче абатство саме по собі було гігантською книжкою.

— Мосьйо, — сказав Роберт, коли ми увійшли, — це мій кузен, про якого я вам говорив.

Вікарій підвів очі від інкрустованої перламутром скриньки, яку саме роздивлявся, і здивувався, коли нас побачив. Він підняв руку у витончено байдужому жесті.

— Звісно, ваш кузен. — Він зробив майже непомітну паузу, перш ніж додати з упевненістю: — Антуан.

— Елуа, — обережно виправив Роберт.

— Елуа, так. — Потім, вирішивши не помічати мої речі зі слідами бруду і мою довгу бороду, але не без того, щоб кинути на одне й інше швидкий гострий погляд: — Мені казали, що ви відомий скульптор.

Роберт не дав мені часу відповісти.

— З усією повагою, Елуа художник, отче.

— Художник? Шкода. А нам так потрібен хтось, хто візьметься за наші бідні фризи. Та, — продовжив він, — ви вмієте користуватися пензлем, тож безсумнівно можете навчитися вправлятися і з молотком, правда?

Я вклонився, не кажучи й слова.

А потім, вирішивши, мабуть, що ввічливості цілком достатньо, він почав розпитувати Роберта про його подорож. Той коротко