Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

вкрав курку

ділив ліжко зі своєю сестрою

брехав матері

вимовляв святі імена всує

додавав у муку́ вапно

спав з козою

їв м’ясо у п’ятницю

осліпив собаку

відрізав хвоста коту

браконьєрствував на землях сеньйора

підпалив комору сусіда

брехав, порушив обіцянку, крав, грабував, злодійствував,

шахраював, оббирав, розбійничав, обкрадав,

руйнував, шакалив, мародерствував, обчищав.

Отче, простіть мені.

Роберт сотворив знак хреста над трьома головами, на яких роїлися воші. Двоє хотіли вже підводитися, коли третій спитав:

— А чи могли б пробачити нам і все інше?

— Усе інше?

— Ті гріхи, яких ми ще не скоїли?

Двоє інших дивилися на нього, застиглі від захоплення. Я почув, як вирвався короткий сміх, і мені знадобилася ціла мить, щоб зрозуміти, що то сміявся я. Троє злодюг зміряли мене недобрим поглядом. Я прокашлявся, намагаючись залишатися повністю нерухомим.

Найменший продовжив рівним голосом:

— Як, наприклад, вбивство монаха і його супутника.

Запала тиша. Ніч на мить затамувала подих. Роберт і оком не зморгнув, коли давав їм відпущення гріхів. Троє чоловіків підвелися, струснули головами, наче вийшли з води. Вони хвильку вагалися, перш ніж налягти на ноги.

І клянуся, коли вони вже відійшли кроків на десять, Роберт покликав їх:

— Гей!

Я спіймав його руку і стиснув її. Він лагідно усміхнувся.

— Ви забули ось це.

Він кинув їм шкіряного мішечка, в якому подзвякували монети. Найбільший, озброєний києм, кинувся назад, та двоє інших його втримали. Озброєний сокирою потряс піднятим кулаком і щось прокричав. Незабаром вони зникли в сутінках. На тремтячих ногах я пішов підібрати гаманця, тоді як Роберт роздмухав вогонь і знову закутався у свого плаща.

Здавалося, звуки ночі повертаються один по одному: зашелестіло листя під подихом вітру, застрекотали невидимі комахи, десь скрипнуло кілька разів дерево. Над нашими головами в небесах почався рясний зорепад.

Решта нашої подорожі минула без пригод. Щоб дістатися до Гори, нам знадобилося три тижні і шість днів. Пізніше я довідався, що зазвичай Роберт подорожував в екіпажі або ж, за потребою, верхи. Я посміхався, коли думав, що змусив його до такого своєрідного паломництва, а потім я надумав, що, можливо, він саме й потребував довгої мандрівки пішки.

* * *

Ми прибули на Гору того дня, коли стояла густа імла. Затока була закутана в щільну білу хмару, яка зникла, коли ми майже дісталися до абатства. Воно зринуло раптово, наче виступило з води.

Не зважаючи на виснаження і голод, від яких я страждав, у мене перехопило подих. Цієї миті мене мов блискавкою пронизало розуміння, як потрібно було зобразити очі Анни: знести це абатство, та так, щоб стерти все до останнього каменя, зривати одне по одному срібло луски з риб’ячих спин, з силою відкривати мушлі, щоб зішкребти перламутр, випорожнити очі у птахів, звиклих бачити небо з висоти, змішати все з водою моря і дощу з хмар над затокою, зачекати, поки сонячний промінь зійде напитися, і вбити його.

Роберт теж сповільнив крок і дивився на скелю, яка стала церквою, що здіймається до небес.

Я зупинився поряд із ним.

Його рот був напіввідкритим, очі сяяли. Скоріш за все він мав такий вигляд, коли двадцять років тому вперше прийшов на Гору. Він прошепотів про себе:

«І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою.

І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так.

І назвав Бог твердь Небо»[3].

Він тільки-но ще раз був присутнім на другому дні Творіння.

Роберт повернувся до мене, та я вже не дивився на масивну конструкцію з каміння, що височіла над власними опорами; я споглядав її тремтяче відображення у водах затоки. Розчавлений цією жахливою величчю, я знайшов прихисток в абатстві, яке намалювало сонце на піску. Я надав перевагу зображенню над першоджерелом, тіні над каменем.

Щодня ми з донькою ходимо пустельними вулицями Утремонта, відданими літу. Золотаве і порохняве світло, нерухомі дерева, зовсім поруч вимальовується Королівська гора, Монт-Роаяль, нам не чутно