Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

Він розправив плечі і продовжив, наче намагався переконати мене:

— Та все ж бібліотека ще живе. Вона — наша пам’ять про все, без неї ми стали б схожими на дітей, що рухаються навпомацки в суцільній темряві.

Я кивав і мовчки погоджувався. Я сам був ледве живим. Мені хотілося лише спати.

У місті він ходив вулицями і розпитував про мене. Коли мав мене описувати, він говорив про шатена, тендітного, з блакитними очима, середнього зросту. Сказати правду, він так давно мене не бачив, що толком і не знав, який я з вигляду. Все ж, коли побачив п’яницю, який хитався у дверях, то каже, що одразу впізнав мене. І я теж його впізнав; та я думав, що марю, і замахав руками, щоб відігнати видіння. А потім перестав.

* * *

Ми рушили в дорогу того ж дня, йшли так майже тиждень і не перекинулися ані словом.

Якось увечері ми зробили привал в невеличкому готелі на краю дороги. Обідня зала була переповнена, і Роберт попросив, щоб нам принесли поїсти в кімнату на поверсі. Я сидів на ліжку здивований, яке воно м’яке. Роберт попросив перо і чорнило й почав строчити якісь листи. Вістря пера шурхотіло пергаментом як комаха. В кімнаті темнішало. Знадвору долинало іржання коней подорожніх, а ще хрипле кукурікання півня, який вітав настання вечора.

Нам принесли бульйон, хліб, смажену курку, омлет і тушковані овочі, які ми їли в тиші. У певний момент Роберт глянув на мене і сказав:

— Немає іншої таємниці, окрім як залишатися на ногах і продовжувати йти.

Я слухав ці слова, перебуваючи почасти в ступорі, обсмоктував кістку, а потім свої жирні пальці. Через вікно, в надвечір’ї, я бачив частину подвір’я, а далі за деревами — частину дороги, яка видиралася на пагорб і губилася в полях, що купалися в сутінках. Я схилив голову на бік, і булька у нерівному склі викривила гілки платана перед вікном, тонкі й чорні, як лапи павука. Стіни стайні почали коливатися аж до покрівлі, що саме мала б завалитися. Низько на небі Місяць став схожим на шматок зім’ятого краму. Від усього цього мене злегка знудило, хоча з’їли ми не так уже й багато. Я закрив очі, глибоко вдихнув, видихнув, і розплющив повіки. Усе дарма. Світ залишився там, де й був.

Найчастіше ми зупинялися на нічліг у сараях і корівниках, нас зігрівало тепло тварин. Селяни, коли ми просилися переночувати, пропонували нам своє ліжко, та Роберт щоразу відмовлявся, запевняючи, що коли Наш Господь вибрав корів і ослів, щоб зігрітися, їх компанія буде доброю і для нас, смиренних подорожніх. Селяни не знали, що відповісти, тихо несли ковдри, готували два лежаки з соломи, з тої, на якій спали й тварини, і залишали власні сараї, перешіптуючись, наче виходили з церкви.

Бувало ж, що ніч наставала тоді, коли не було видно жодного села поблизу, ні хоч якоїсь ферми. Тоді Роберт сходив з дороги, щоб знайти неглибокий рівчак або моріжок конюшини. Він розпалював багаття, розстеляв на землі свого плаща і закутувався в нього, як міг, а я сидів і дивився на вогонь до пізньої ночі. Зрештою я не зчувався, як провалювався у сон, і прокидався на світанку, тремтячи. Роберт у той час ще спав, замотаний у свою накидку, від вогню залишалися тільки вуглинки й головешки.

* * *

Проте якось я прокинувся раптово. Переді мною височіли три чоловіки в ганчір’ї, обличчя сховані під бородами, роти — від вуха до вуха. На них трьох було зубів якраз стільки, щоб зробити одну усмішку. У полисках вогню їхня масна шкіра відсвічувалася помаранчевим.

Той, що стояв ближче, тримав короткого кинджала. Він сказав, простягаючи долоню:

— Давай.

Я відповів:

— У мене немає грошей,— і додав, мало вірячи, що допоможе: — Ми бідні прочани.

Один із поплічників ударив Роберта ногою у бік, той розплющив очі. Він випростався, подивився на мене з виразом, який неможливо хоч якось витлумачити. У ньому не було ні страху, ані здивування, можливо щось від розчарування і відстороненості.

— Та це ж монах! — вигукнув той, що мене розбудив, і заходи́вся масним сміхом.

Проте другий, менший, одним порухом відсторонив мене і наблизився до Роберта, щоб його роздивитися.

— Це правда, отче, ви монах?— запитав він з відтінком поваги у голосі.

— Правда.

— І що з того? — нетерпеливився перший. — Ну, давай, — повторив він, наближаючи лезо до моєї шиї.

У нього майже не було зубів, і коли він говорив, одне око у нього заплющувалося. Я згадав: там, в іншому житті, я вже малював демона зі схожою фізіономією. Може, гостріший ніс і злостивіший вигляд. Я інстинктивно опустив погляд у пошуках сабо[2], але чоловік був узутий у дрантя. Останній мав вигляд зовсім жалюгідний, якби лишень не носив одіж навиворіт під лахміттям і не тримав у руках топірця.

— Отець може відпустити наші гріхи, — повторив малий, і ті два його супутники завмерли, здивовані.

— Так? — спитав перший, чиє лезо все ще сусідувало з моїм горлом.

Один по одному, вони стали на коліна перед Робертом, і почалася літанія, яка могла видатися смішною, якби не ніж першого, не топірець другого і не кий у третього.

Я вбив людину