Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

— І ти не сказав нічого з того, що наш дуже поважний і дуже мудрий вікарій засвідчив би, якби, на горе нам, помітив цю книжку, тобто що у Біблії сказано, що з початку часів якраз Сонце обертається навколо Землі.

Я відчув полегшення, коли зауважив, що він і сам бачив, що зображення на малюнку неможливе і помилкове.

— І для чого тоді така книжка, — продовжив я, — якщо в ній суцільна брехня?

— По-перше, нам невідомо, чи це дійсно брехня. Ми знаємо, що не розуміємо, якою може бути істина, що говорить багато про нас, мало про цей твір і ще менше про світ. Його було написано понад півтори тисячі років тому вченим на ім’я Аристарх Самоський. Їх залишилося, можливо, два-три примірники у світі. Усього жменя людей його читала: опісля дехто кинув його у вогонь, інші спалили його, навіть не прочитавши книжку. Та нам не гоже палити книжки, ми тут для того, щоб їх захищати, як ми рятували б останніх створінь, яким загрожує небезпека, навіть якби вони були лихими.

Він мене не переконав. Звісно, я зрозумів натяк на Ноя, та сказав собі, що, можливо, і не було б великою для нас втратою, якби він не взяв із собою змій і павуків.

— А навіщо лихих? — запитав я.

— А хто ти такий, щоб вирішувати? — відповів він мені. Потім, наче сам для себе визнав, що це не справжня відповідь, тож додав: — Щоб мати змогу читати гарні, іноді треба читати ті, які називаємо лихими. Книжки говорять між собою, перш ніж говорити з нами.

Роберт пішов далі, а я залишився стояти, здивований. Тільки тепер я зрозумів, звідки оце моє запаморочення. Виявляється, не через ходіння посеред неба, над водою, то були колони, розставлені вивірено у шаховому порядку, таким чином, що, здавалося, рухалися саме вони, а я залишався нерухомим.

Клуатр, cloître, латиною claustrum, що значить «вагітна» — enceinte.

Мені завжди слова жінка вагітна, жінка в тяжі видавалися дивними. Малою я довго чула femme en ceinte — «жінка в стяжці», наче в штанях, у гніві, чи там у відпустці, коротше, тимчасовий стан, який, виражений термінами граматичними, є скоріше з розряду кваліфікативного, аніж визначального. Ситуація не поліпшилася, коли я захотіла перевірити, що ж означає це слово. У «Trésor de la langue française», найповнішому, шістнадцятитомному словнику французької мови, дієслово enceindre визначається як «оточувати, тримати в певних межах». Очевидно ж, що вагітна жінка ніяк не оточена і не утримувана, скоріше вона сама є утримувачем.

Проблема вирішилася того дня, коли я зрозуміла, що слово enceinte — вагітна варто сприймати не як прикметник, а як іменник. Жінка-вагітна, la femme-enceinte, — це жінка, яка не є вагітною, а сама по собі бачиться як вмістилище. Жінка-клуатр.

Коли ми пішли робити першу ехографію, віддаючи нам шовковисті папірці із зображенням моєї доні — округлий лобик, кирпатий носик і малюсінький примарний пальчик, — нас попередили, що варто зробити фотографії. Так складається, що за кілька років зображення на папері зникають, — причина в тонері, я думаю. То ж ми й зробили фото з ехографій.

Нині маємо цифрову копію, яка зберігається на комп’ютері, проте мені здається, що вона не набагато тривкіша, ніж погано зафіксований порошок на занадто слизькому папері. В обох випадках є щось невловиме.

Усі знають, що світло далеких зірок продовжує свій шлях до нас навіть опісля їхньої смерті. Утім ніколи ніхто не замислюється про новонароджені зірки. Якщо ми постійно сприймаємо мерехтіння зниклих зір, то існують і сонця́, світла з яких ми ще не бачимо, і які все ж є, палають посеред темряви, геть невидимі для нас.

Опісля огляду святих реліквій, більшість хоч почасти поважних відвідувачів просять, а чи не лише із ввічливості, показати бібліотеку. Роберт чи брат Луї показують їм один і той самий десяток книжок, написаних три чи чотири століття тому. На пергаменті червоний колір став майже брунатним, як засохла кров, синій вицвів, а зелений посірів, та все ж їхнє значення важко переоцінити. Дехто бажає подивитися на череп Обера, але таку честь мають тільки найповажніші з гостей. І жодного разу не траплялося, щоб хтось захотів побачити не тільки сад, а й садівника.

— Ми вже давно про нього чуємо. Я хочу його побачити, — сказав за сніданком брат Адельф, який прибув з вікарієм Тібо і чиїм завданням було його консультувати вже й не знаю з якого предмета, і мав відбути за кілька днів.

Вікарій і брат Луї були однаково здивовані. Кому ж у такому абатстві, як це, захочеться нюхати квіти, замість того, щоб вивчати тексти?

— Якщо не заперечуєте, я трохи поспілкуюся з відповідальним за лікарські рослини і за городину, — продовжив брат Адельф.

— За горóд і сад лікарських рослин відповідальний брат Клемент, якщо не помиляюсь, — невпевнено відповів Тібо, він, схоже, боявся, що Адельф, який захотів поспілкуватися з садівником, опиниться перед блазнем, покритим брудом і з морквиною в руці.

Роберт ствердно кивнув.

— Я відведу вас по обіді, якщо ви так хочете, — запропонував вікарій.

— Не обтяжуйте себе, я сам його знайду.

І дійсно, попоївши, він без супроводу подався до саду.

Я збрехав би, якби сказав, що зовсім випадково застав їх за цією розмовою. Насправді мені кортіло довідатися, чим так цікавиться брат Адельф, тож я вирішив теж зустрітися з братом Клементом, якого раніше тільки розглядав нишком. Кілька хвилин я гуляв алеями і вдихав запах квітів і трав. Ці сади справді варті уваги і не завдяки своїм розмірам,