Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Того дня доктор Барнлі мусив їхати до хворого, економка ж лежала в ліжку, бо зламала ногу. Ільза просила Емілі переночувати в неї, й Емілі таки дістала тітчин дозвіл з огляду на виняткові обставини. Ільза про те ще не знала, тільки плекала несміливу надію, що тітка Елізабет цього разу поступиться. Одразу після відправи мала вона довідатись про позитивну відповідь на своє прохання. Коли б Ільза не спізнилася, Емілі повідомила б їй про спільне їхнє щастя ще до того, як зайшли до церкви, і це дало би змогу уникнути прикрих подій вікопомної тієї ночі. Але, на біду, Ільза, як завжди, спізнилася, і це призвело до сумних наслідків.

Зайшовши до церкви, Емілі сіла на лавку Мурреїв, побіля вікна. Нинішня відправа була особливою, поєднаною з говінням, оскільки в неділю віряни мали урочисто причащатися святих тайн. Проповідь виголошував не пан Джонсон — молодий, запальний, красномовний; Емілі любила його слухати, хоч і згадувала щоразу про ту вельми прикру свою неуважність. Сьогодні виголосити проповідь прибув пастор зі Шрусбері; його слава стягнула до церкви ціле товпище вірян. Емілі придивилася до нього своїм критичним, проникливим оком і дійшла висновку, що славетний проповідник мало цікавий, ще й схильний до фальшивого пафосу.

Декілька хвилин вона уважно слухала проповідь і з неї виснувала: мова пастора нелогічна, а він сам прагне дешевого успіху, та й годі. По тому взагалі перестала приділяти йому увагу, поринувши у власні марення, що мимоволі робила завжди, як бажала втекти від неприємної, дисгармонійної дійсності.

За вікнами церкви місяць обливав ялини та сосни потоками срібла, а з півночі поволі насувалася важезна чорна хмара. Вряди-годи з невідомої далини докочувалася грізне гуркотіння, від чого тихе вечірнє повітря немовби коливалося. Спекотний, безвітряний, тихий, ледь не врочистий вечір. Іноді, правда, зривався вітер — несподіваний, рвучкий — і миттю вщухав, неначе приборкуваний чиєюсь суворою, переможною рукою. У красі того вечора — тієї пори, коли все віщувало наближення грози, — було щось бентежне, таке, що не відпускало душу Емілі, яка подумки описувала свої враження — цього разу прозою. А водночас вона оглядала присутніх, у кожному разі тих, хто знаходився в полі її зору.

Що старшою ставала Емілі, то живіше віддавалася вивченню людських облич, вихоплених спостережливим оком з-посеред велелюдних зборищ. Це було таким захопливим — розгадувати різні вирази на обличчях, відчитувати з них історію людського життя, накреслену письменами, доступними тільки для втаємничених. Кожна людина має своє внутрішнє життя, свої душевні порухи, про які не відає ніхто, крім неї самої та Господа Бога. Стороннім дано про них тільки здогадуватися, й Емілі любила саме здогадуватися чи пак відгадувати. Хвилинами їй здавалося, що це навіть більше, ніж відгадування, що в моменти особливої психічної напруги їй вдається проникнути вглиб чужої душі, у приховані мотиви людських учинків, у самісінькі джерела таємних пристрастей, що незрідка навіть їхніми носіями не усвідомлюються. Емілі завжди важко було чинити спротив цій спокусі — спокусі психологічної гри, і щоразу її переслідувало неприємне відчуття: відчуття, що поводиться вона нетактовно, неделікатно. Зовсім-бо інша річ — линути на крилах фантазії у світ марень та видив, світ чарівної, захмарної краси, такий відмінний від реального, долішнього; там не буває причин для вагань і сумнівів. Але підслуховувати, користуючись бодай на хвилину прочиненими дверима, прозирати недосить пильно цієї миті стережену скарбницю душі та серця — це незмінно пробуджувало в ній відчуття своєї сили і водночас докори сумління. Це було чимсь забороненим, ледь не блюзнірським. Однак Емілі не була певна, чи спроможеться колись ту спокусу в собі здолати; зазирала безупину крізь прочинені двері людської душі до сердець ближніх, виявляючи там силу-силенну цікавого, поки здавала собі справу, що, власне, робить. Цікавого, але й моторошного — майже без винятку. Взагалі таємниці чи не завжди є моторошними. Добро і краса переважно не криються, на відміну від усякої гидоти й потворності.

«Старий Форсайт за давніх часів був би тираном і гнобителем, — розмірковувала Емілі. — Про це свідчить його зовнішність. Ось він ловить кожне пасторове слово, адже той описує пекло, а Форсайт гадає, наче всі його недруги підуть саме туди. Авжеж, і тому в нього такий радісний вираз обличчя. А пані Буїс кількасот років тому була б чаклункою, і старий Форсайт велів би спалити її на вогнищі. Вона не зносить нікого довкола себе. Як же страшно всіх ненавидіти! Мушу, неодмінно мушу описати таку особу — особу, по вінця сповнену ненависті. Цікаво, чи та ненависть випалила з її душі останню любов, чи там лишився незайманий куточок, присвячений любові? Коли так, то буде спасенна. А це добра тема для повісті чи й роману! Маю записати її, перед тим як лягти до ліжка; клапоть паперу в Ільзи знайдеться. А втім… Ось у моїм молитовнику є чиста сторінка. Цього вистачить.

Цікава я знати, що б ті люди відповідали, якби їм поставили запитання, чого вони прагнуть найдужче, і якби вони мусили відповідати цілком щиро, не криючись? Скільки дружин та скільки чоловіків запрагли б рішуче змінити своє життя? Кріс Фарер і його дружина точно запрагли б — вона іншого чоловіка, він іншої дружини. Зрештою, це відомо всім. Сама не знаю, чому я переконана в тім, що Джеймс Бітті та його дружина одне одного ледве терплять. На позір вони є щасливою парою, втім, одного разу я зауважила, як вона кинула на нього погляд, що палав ненавистю. Пані Бітті, звісно ж, не підозрювала, що за нею хтось спостерігає, через те я й дістала змогу заглянути вглиб її душі. Так, вона його ненавидить і боїться — страшенно! Зараз он сидить біля нього — маленька, щуплява, змарніла, — та душа її аж вирує. Найпалкішим її бажанням є звільнитися від нього чи, в кожному разі, бодай на пару тижнів вирватися з полону огидної буденщини. Так, це справило б їй полегкість.

А от і Дін. Цікаво, що привело його сюди. Вираз обличчя урочистий, але на денці очей ховається глумливість. Пан Семпсон саме розводиться про мудрих дів. Не зношу мудрих, розважливих дів — мені здається, всі вони страшенно зарозумілі й себелюбні. Могли би вділити від своєї розважності дівам нерозумним. Не йму