Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Келлі знову похитав головою.

— Дитино, я добре знаю Прістів. Вони завжди домагаються того, що собі постановили. А люди подейкують, отой Горбань вирішив з часом узяти тебе за дружину. І це спало йому на гадку саме тоді, як він тебе чи не з води витягнув. Ще кажуть, він справжній безвірник; всі ж бо знають, що коли його хрестили, він зірвав пасторові окуляри з носа. Чого ж доброго можна від такого очікувати? Пам’ятай, що каже тобі старий досвідчений Келлі: поки не сталося лиха, розірви з ним усякі стосунки. І не дивись на мене аж так по-Мурреївськи, миле дівчатко. Я застерігаю тебе для твого ж добра.

По тих словах я рушила геть, залишивши Келлі самого. Не можу сперечатися з ним про такі речі й не хочу, аби мені накидали подібні думки. Тепер у присутності Діна я декілька тижнів почуватимусь скутою. Втім, знаю достеменно: все, що сказав мені Келлі, — повна нісенітниця.

Коли старий поїхав, я описала його в зошиті, подарованому кузеном Джиммі.

Ільза отримала від батька новий капелюшок із блакитним тюлем та червоними вишеньками; зав’язується під підборіддям з допомогою стрічок. Мені цей капелюшок до смаку не припав. І я мала необережність признатися в цьому Ільзі. Вона вмить розлютилася, звинувативши мене у заздрості. Не розмовляла зі мною два дні! Я мусила все це передумати. Знаю, що заздрості в серці не мала, проте дійшла висновку, що все ж таки схибила. Вже ніколи нікому не скажу нічого подібного. Хоч і мовила правду, — слова мої були нетактовними.

Сподіваюсь, не далі, як завтра, Ільза мені пробачить. Коли вона гнівається й не розмовляє зі мною, мені до болю її бракує. Я так люблю її, вона така гарна, хороша — і лицем, і душею, — якщо, звісно, не сердиться.

Тедді також на мене сердитий. Йому не сподобалося те, що минулої середи Джордж Норт проводжав мене додому після відправи у церкві. Маю надію, це спричинено тільки примхами Тедді.

А чи треба писати про це? Втім, правда передусім!

Якби Тедді здогадувався про мої почуття, я була б неабияк засмученою і засоромленою. По-перше, відчула гордість і мало не щастя, коли Джордж вирізнив мене з-поміж усіх дівчат. Доти мене ніхто додому не проводжав, а Джордж — хлопець із міста, вельми привабливий і добре вихований; старші дівчата, трохи не всі в Чорноводді, домагаються його прихильності. Я ж вийшла з церкви, почуваючись обік нього так, наче мені додалося кілька дюймів зросту. Та вже за хвилину я ненавиділа його. Взяв щодо мене такий ласкаво-зарозумілий тон! Вочевидь подумав, ніби я звичайна сільська дівчина, котра аж мліє в його товаристві.

І це до певної міри правда! Й тепер це болить мені найдужче. Лишень подумати, що я була такою дурненькою!

Він пихатий і навіває нудьгу. Ні про що не здатен говорити розумно. А може, не вважав за потрібне розпинатися заради мене. Я була надзвичайно сердита, вже коли наближалися до Місячного Серпа. А відрази наїлася мовби за ціле життя!

Тітка ж Елізабет, довідавшись, що Джордж провів мене додому, оголосила, мовляв, більше ніколи не пустить мене на вечірню відправу саму.

25 травня 19…

Западають сутінки. Сиджу в своїм покої. Вікно відчинене, а жаби кумкають і кумкають — либонь, оповідають легенди жаб’ячої давнини. Надвечір дощ перестав, а загалом день видався дощовитим. Люблю всяку погоду, негоду люблю теж, легку негоду, під час якої Велителька Вітрів обережно похитує верховіття дерев. Однак люблю й шалені буревії, літні зливи, громи з блискавицями. Люблю слухати, як рясний дощ порощить об дах і шиби й вода гуркоче у ринвах, а Велителька Вітрів завиває, мов стара чаклунка, в лісах, полях і в нашому саді.

Лиш коли дощить, а треба виходити з дому, то нарікаю на погоду, як усі.

Такий вечір завжди нагадує мені той, весняний, коли три роки тому помер мій тато, нагадує милий старий будиночок у Травневому Гаї. Відтоді я ніколи там не бувала. Чи хтось мешкає у тій домівці? Чи Адам і Єва вкупі з Зарозумілою Смерекою ще стоять на своїх місцях? А хто нині спить у моїй кімнаті? Чи є кому любити отой невисокий чагарник і гратися з Велителькою Вітрів на оточеній смереками галявинці? Пишучи ці рядки, я живо пригадала собі ту мить, як пізньої осені я, восьмирічна, помітила на дереві два листочки, ще зовсім зелені та свіжі. Тоді я відчула дивне хвилювання, і вперше зблиснув мені «промінчик». З тієї пори чимало бачила всякого листя на різних деревах — всього й не згадаєш! — але ту пару листків я, з хвилюванням у серці, пам’ятатиму завше. Пам’ятатиму їх — і той чарівний настрій, що вони збудили в мені.

Кожен із нас пам’ятає переломні моменти свого життя, коли закінчується певний етап і саме починається наступний, кожен пам’ятає ті прекрасні години, коли юнак стає чоловіком, дівчина жінкою, а по тому гіркі хвилини, коли зненацька усвідомлюємо, що молодість уже за плечима, і зрештою тихі, утішні дні смиренної старості. Емілі Стар повік не забуде тієї ночі, коли скінчився перший етап її життя, коли назавжди простилася зі своїм дитинством.

Будь-який досвід збагачує наше життя, і що глибшим є досвід, то більшим є багатство, яке випливає з нього. Та незабутня ніч, сповнена жаху, і таємничості, й дивовижної насолоди, дала дитячому серцю, дитячій душі таку зрілість, якої зазвичай досягають роками.

Стояв задушливий липневий вечір. День, що минув, випав неймовірно гарячим. Тітка Елізабет настільки знесиліла, аж вирішила не йти на вечірню відправу. Тітка Лаура пішла до церкви з кузеном Джиммі та Емілі. А перед виходом Емілі дістала дозвіл тітки Елізабет по скінченні Служби Божої провести додому Ільзу Барнлі й переночувати в її оселі. То була подія! Адже досі