Джорджо Щербаненко - Тенета зради

— Телефон у передпокої. — Він відчинив їй двері, ввімкнув світло й показав на апарат.

Вона спокійно набрала номер, — у нього на очах, не криючись, бо тільки дурні роблять з усього секрети, вигадують усілякі шифри, коди, спеціальні сигнали. Її очі блищали, неначе вона справді проспала цілу ніч; вона стояла біля телефону й напрочуд мило всміхалася до нього.

— Кондитерська Річчі? — Вона підморгнула Дуці. — Синьйора Сільвано Сольвере, будь ласка. — Мізинцем правої руки вона торкнулася кутика правого ока. — Знаєте, це кондитерська, де мені печуть весільний коровай; потім його привезуть до Романо Банко, він має бути вищий за мене; коштує двісті тисяч лір, а Сільвано сидить там за чаркою і дожидає мене, — ми там завжди зустрічаємось.

Вона перестала базікати й посерйознішала.

— Так, усе закінчено, зараз викликаю таксі. — І одразу поклала трубку.

Сільвано, як видно, не любив телефонні розмови.

— Можна, я викличу по телефону таксі? — спитала вона, не відходячи від апарата. — Щось не пригадую номера, у вас є довідник?

— Вісімдесят шість, шістдесят один, п'ятдесят один, — промовив Дука, спостерігаючи, як вона набирає номер.

— «Імола чотири», через дві хвилини, — сказала вона й поклала трубку. Кожен її жест був навдивовижу безсоромний і вульгарний. — Мені пора, дякую за все. — Вона скидалася на ввічливу гостю, яка прощається після чашки чаю.

— Ваша валізка, — мовив він.

Це була невеличка валіза — а може, якийсь футляр, — яку він помітив відразу, щойно дівчина з'явилась у дверях.

Стоячи біля вхідних дверей, дівчина мала вигляд надзвичайно бадьорий — очевидно, вона належала до людей, які легко прокидаються після півночі. Передпокій був такий малий, що Дука, дивлячись на неї, бачив, ніби уві сні, золотисті іскорки в її фіалкових очах; вона була надзвичайно фотогенічна й гарна у цьому червоному рединготі та чорних панчохах і скидалася на героїню бульварного роману, дія якого відбувається у світі пороку; «фотомоделька повертається після півночі до будинку побачень, звідки її викликали»; а ця бідолашка збиралася заміж, підлатавши трохи свою цноту, таки збиралася заміж, хоч справляла враження саме підлатаної. А що вона ніяк не реагувала, то він повторив:

— Ваша валізка. — Ще й показав на кабінет, де вона залишила валізку чи то футляр.

— Я покидаю її тут, — сказала вона.

Маскаранті, певно, записував, застенографовував усі їхні репліки. Це нічого не давало, зате заспокоювало його.

— Невже? — мовив він.

— Приїде Сільвано й забере її, — промовила вона. — Завтра, після церемонії. Він буде у нас свідком.

Ага, отже, за валізкою приїде Сільвано. Виходить, це його валізка. Але чому, чому вона залишає її тут? Тому, що в ній брудна білизна і можна не боятися, що вона пропаде, чи тому, що там — занадто компрометуючі речі? Ці люди й пальцем не поворухнуть просто так, без причини; коли живеш так, як живуть вони, подумав він, то маєш більше причин дивитися собі під ноги, ніж угору. Однак вони занадто вже довіряють цій дівчині. Чи, може, хочуть завести на слизьке його?

— Дякую, докторе, навряд чи ми ще побачимось. — Дівчина простягла йому руку. — Ага, Сільвано ще сказав мені, що коли приїде, то залагодить і вашу справу.

Він відчинив їй двері й зійшов із нею вниз, щоб відімкнути двері в під'їзд. Його справа — це ще сімсот тисяч лір. Ще дві чи три такі клієнтки на місяць — і він заживе на славу, заживе на славу його сестра й маленька Сара. Усі заживуть на славу.

— Бувайте, докторе, і не треба вітань — вони навіюють на мене тугу. — Вона вийшла: в своєму червоному рединготі з під'їзду.

Тримаючи «гавкуна» біля вуха, віце-бригадир Моріні спостерігав за дівчиною в червоному рединготі, що саме виходила з під'їзду, а Маскаранті знову й знову повторював:

— Вона вже виходить, на ній червоне пальтечко, вона сідатиме у таксі, «імола чотири», дай знати, чи бачиш її.

Таксі ще не було, воно тільки під'їздило — звичайна малолітражка з твердим сидінням; дівчина граційно сіла в неї, демонструючи свої гарні, довгі молоді ноги, і віце-бригадир Моріні, сидячи на передньому сидінні аристократичної чорної «альфи», — цілком звичайної на вигляд, анітрохи не схожої на поліційну машину, — сказав агентові за кермом:

— Ось ця.

Позаду сиділо ще двоє агентів, теж у цивільному, але в них був одверто боязкий, слабосилий вигляд, тож нікому й на думку не спало, що це — поліцейські.

— Ми в неї на хвості, синьйоре Маскаранті, завжди до ваших послуг, — насмішкувато промовив Моріні в «гавкуна».

Отож малолітражка з дівчиною у червоному рединготі виїхала з площі Леонардо да Вінчі й відразу завернула на вулицю Пасколі; о цій порі їхати на хвості в автомобіля так, щоб ніхто не помітив, майже неможливо; машин на вулицях зовсім не було, хіба що прогримить, неначе реактивний літак, випадкова «веспа» або хвацько промчить якась вантажівка. Найкраще було їхати не криючись, не боячись, що з малолітражки їх помітять; і байдуже, чи виникнуть у дівчини якісь підозри, що за нею слідкують, чи ні; головне — вони в неї на хвості.

Проїхавши вулицею Пасколі, зануреною у пітьму ночі й тьмяну зелень великих старих дерев, оброслих густим весняним листям, малолітражка звернула на вулицю Плініо, обабіч якої вишикувалися зачинені крамниці, потім майнула бульваром Буенос-Айрес і вихопилася на вулицю Вітрувіо; далі, пригальмовуючи, повернула на площу Дука д'Аоста, але ні, на вокзал не поїхала, адже дівчина не збиралася сідати на поїзд, інакше стежити за нею стало б дуже важко; ні-ні, малолітражка звернула на вулицю Вітторе Пізані; тут усі крамниці були зачинені, панувала ніч, і лише кілька вогників збоку п'яцца делла Републіка подавали ознаки життя.

— Він увімкнув поворот, зупиняється біля кондитерської, тримайся збоку, — сказав Моріні водієві.

І ось вона, одягнена в червоне «пальтечко» — так висловився Маскаранті. який не міг і не повинен був знати, що воно називається редингот, — вийшла з таксі і зникла