Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Джорджо Щербаненко (нар. 1911 р. в Києві) — італійський письменник українського походження, відомий майстер детективного жанру. Українською мовою перекладено його роман «Шість днів на роздуми» (зб. «Зарубіжний детектив». — К.: Молодь, 1991). Роман «Тенета зради» побачив світ 1966 р.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Giorgio Scerbanenco. Traditori di tutti. Romanzo. — Garzanti, Milano, 1966.

З італійської переклала Мар'яна Прокопович

Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, тоді посував Ті все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!..

Важко вбити двох людей одночасно; і все ж вона впевнено зупинила машину в майже до сантиметра визначеному, добре вивченому місці, яке легко було впізнати навіть уночі по цікавому готичному, подібному до Ейфелевої вежі залізному містку, що мовби осідлав канал. Отож, зупинивши авто з точністю, з якою застигає стріла, націлена в центр мішені, дівчина промовила:

— Вийду закурю. Не люблю курити в машині.

Це вона сказала тим двом, що сиділи всередині, — тим, яких мала вбити, — і вийшла, не чекаючи на відповідь, хоч вони, отупілі від ситного обіду й тягаря своїх років, лагідно й хрипко озвалися:

— Еге ж, будь ласка, покуріть. — І, зоставшись самі, налаштувалися задрімати ще солодше, такі підстаркуваті й товстенькі, обоє у білих плащах, у неї на шиї вовняне кашне ядучого світло-брунатного, як і сама шия, кольору, що робило стару ще товщою; її обличчя навіювало думку про велику жабу, хоч колись, десятки років тому, ще до закінчення другої світової війни, ця жінка була дуже гарна, так вона сама казала, а тепер ось її треба вбити, та ще й разом з її приятелем. Дехто офіційно називав цю жінку Аделе Терріні, а в Буччінаско, у Ка' Таріно, де вона народилась і де про неї багато чого знали, її називали Аделе-Повія, а батько дівчини, дурний американець, називав її Аделе-Надія.

Вона сама була теж американка, але не така дурепа: вийшовши з машини, замкнула за собою дверцята (решта дверцят були вже наглухо замкнені) і припалила сигарету, поглядаючи на другий бік каналу та на дорогу, що вела до Павії, — о цій порі дорогою ліниво й не часто проїздили автомобілі, і про це вона теж уже знала, — а тоді, ніби прогулюючись, зайшла за машину, скромний, легкий чотиримісний «фіат», назви моделі якого не знала, зате знала всі його можливості й переваги, що завдяки їм і сподівалася здійснити свою мету.

Отож посередині був канал, що називався Альцайя Навільйо Павезе, — назва досить складна й незрозуміла для неї, американки, бо її вчитель італійської мови у Сан-Франціско, штат Арізона, яке не має нічого спільного з тим другим, великим Сан-Франціско, не завдавав собі клопоту пояснювати, що «альцайя» (від «альцаре» — піднімати) — це та линва, на якій тягли з берега, у певному розумінні піднімали, проти течії річки чи каналу човни та баржі; але її цікавила, звичайно, не етимологія, не філологічне пояснення цієї назви, а таке чудове розташування каналу між двома дорогами, те, що о цій порі року вода в каналі стояла високо, а також те, що більша, заасфальтована дорога була муніципальна; вона добре запам'ятала її офіційну назву: Страда статале № 35; друга ж, незаасфальтована й досі зворушливо сільська, — це стара дорога Дель Альцайя. А посередині — канал.

У каналах, якщо тільки вони не пересихають, звичайно є вода, а цей канал не був сухий, до того ж він не мав ні огорожі, ні парапету, ані застережних знаків — анічогісінько; у темряві автомобіль міг легко впасти у воду, і ніщо б йому не перешкодило. Отож вона лише штовхнула машину, назви моделі якої не знала, — і все сталося точнісінько так, як вона передбачала й підготувала, аж до положення передніх коліс, що їх вона повернула трохи праворуч, у бік каналу (мотор, певна річ, на нейтральній передачі). Усе завершилося тихо й лагідно за лічені секунди; це було майже однаково, що штовхнути схилом униз візок — і автомобіль з двома людьми всередині, отупілими від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, від темної бузинівки (і за все це платила американка, яку вони, без сумніву, вважали ідіоткою, а її батька — неперевершеним телепнем), одне слово, цей автомобіль із Аделе-Повією — або ж Аделе-Надією — та її супутником напрочуд легко і вдало зісковзнув у канал; він шубовснув у глибоку воду саме тоді, коли вона й хотіла, тобто в ту хвилину, коли по той бік каналу, на великій дорозі Страда статале № 35, не проїжджала жодна машина, довкола стояла густа темрява, і було видно лише дуже далекі вогні машин, що наближалися.

Високо знялися бризки, залили їй обличчя, але сигарету не погасили; потім нова хвиля з шумом, наче струмінь із шланга, вдарила їй в груди, — хто б подумав, що падіння машини у воду може збити такий фонтан, — і вона відчула між губами розм'яклу й, без сумніву, погаслу сигарету, яка вже розлазилася, вийняла її з рота, а рештки паперу та мокрого тютюну виплюнула; одяг та волосся в неї теж були просякнуті смердючою водою з каналу Альцайя Навільйо Павезе, і вона залишилася стояти, чекаючи, чи не з'являться на поверхні бульбашки повітря.

Так вона й чекала в темряві. Дорога по цей бік каналу, де вона стояла, була зовсім темна; друга, заасфальтована, що потойбіч, — також темна, проте м'яку тканину ночі пронизували промені світла; це були фари машин міланців, що поверталися — ні,