Джорджо Щербаненко - Тенета зради

штопор, відкоркував пляшку, тоді повернувся до темного кабінету й знайшов склянку.

— Як гарно! Гляньте: світло за листям дерев, — промовила дівчина.

Атож, вона про це вже казала, отже, в неї потяг не тільки до чоловіків, а й до поезії. Він налив у склянку чимало віскі. Погано буде, якщо вона перестане говорити; та він не повинен її підштовхувати, а то в неї ще прокинеться підозра.

— Пийте, але помалу, і зачекайте, поки я підведу вам голову. — Він підтримав її однією рукою за шию, а другою підніс до рота склянку. Тепер, коли він звик до темряви, стало видно, як п'яно й волого блищать її очі у тьмяному світлі від вікна і як жадібно вона п'є, — анестетики викликають спрагу.

— Ще сигарету. Якби ви знали, як я люблю курити лежачи!

Він припалив їй ще одну сигарету. Шкода, що вона більше не розповідає про свої справи, про Сільвано, про різника. У напівтемряві зблиснула жаринка.

— Слухайте, виходить після всього цього латання завтра вночі я буду незайманою дівчиною?

— Так, — сказав він.

— От сміхота.

— Але ви не смійтеся, будь ласка.

— Та ні, я не сміюся, просто ви, чоловіки — кретини.

Хай там про що, аби тільки вона говорила знову. Авжеж, кретини, а ким же ще їм бути?

— Ми, жінки — розпусниці, але ви — кретини.

Он як, це йому подобалося, такий радикальний, категоричний погляд на життя; з одного боку — розпусниці, з другого — кретини, саме такий і є цей світ, не інакший. Але говори, прошу тебе, розповідай далі, розказуй про свого різника, про свого принца Сільвано…

— Вибачте, — мовила вона; лежачи навзнак — так їй подобалося, — вона пахкала димом у пітьму. — Хто ж вони ще, як не кретини? Я можу бути незайманою, переспавши з двома сотнями чоловіків, а як згадати ще, чого хотів від мене в машині мій наречений, — як завдаток, ви собі цього просто не уявляєте, — то що ж це тоді таке, ота незайманість?

«Розповідай про свого нареченого, а не про незайманість, — благав подумки Дука, сидячи на стільці біля вікна. — Розповідай, розповідай».

— Мені просто смішно з вас, — невиразно долинав її голос. — Як тільки я бачу пару штанів, на мене находить хіть, але заразом мене розбирає сміх.

Дука помітив, як жаринка з сигарети впала на підлогу; він дивився на ту червону цятку й чекав, що дівчина заговорить знову; але запала тиша, і чулося тільки її важке дихання. Він підвівся і, ступивши до канапи, побачив, що дівчина спить. Він сердито затоптав непогаслий недопалок. Залишивши її саму, вийшов до кухні; будильник з рожевим циферблатом, прикрашений фігуркою півня, який щосекунди здригався, показував, що вже минула десята.

6

О пів на першу він, допомігши Маскаранті розгадати майже всі слова в кросворді, почув шарудіння в кабінеті й пішов подивитись. Дівчина сиділа на канапі.

— Котра година? — спитала вона.

— За двадцять хвилин перша.

— Як добре я спала! Мені здається, я проспала всю ніч.

Це непогано. Він пішов закрити жалюзі, тоді ввімкнув світло; її червона комбінація запалала вогнем.

— Можна встати?

Дука підійшов до неї.

— Вставайте, але помалу, і спробуйте ходити. — Загалом він не був фахівець з таких операцій і міг припуститися якоїсь помилки.

Вона встала, неквапом пройшлася в тісному кабінеті туди-сюди; чорні панчохи без пояса повільно спадали вздовж її худих — лише на перший погляд — ніг; вона похитувалась, та це була тільки грайливість; потім дівчина всміхнулась йому й труснула головою, щоб лискуче, пряме чорне волосся опало, як і належить, на плечі.

— Так добре?

— Відчуваєте біль?

— Трохи пече, але не дуже.

— Відчуваєте якусь незручність?

— Майже ніякої.

Браво, лікарю, ви прекрасний гіменолог; стільки років навчання, стільки років ваш батько їв майже саму ліверну ковбасу, але ж ви, пане Дуко Ламберті, походите з Емілії Романы, ліверна ковбаса має вам смакувати; стільки прочитаних книжок, таємниці Ескулапа, та нарешті ви добилися успіху, кінець кінцем ви домоглися свого, тепер перед вами відкривається майбутнє великого реставратора. Він затулив собі обличчя руками; йому хотілося спати.

— Підніміть ногу, повільно, якомога вище.

— Наче на уроці фізкультури, — кинула вона, виконуючи його команду жваво й спритно, мов кішка, що лазить по дахах.

— Боляче?

— Ні.

— Підніміть другу.

Чорна панчоха сповзла аж до кісточки, поки вона безсоромно піднімала ногу, безсоромно задирала коротку комбінацію й безсоромно дивилась на нього.

— Відчуваєте біль?

— Трішечки.

Він узяв її сумочку й дістав з коробки «Парізьєн» сигарету.

— О котрій годині ви одружуєтеся?

— Об одинадцятій. Зберуться, мабуть, усі — все Романо Банко, все Буччінаско й усе Ка' Таріно; приїдуть і з Корсіко. — Тим часом вона надягала трусики й пояс. — Церковця в Романо Банко дуже гарна, приїжджайте подивитись; знаєте, він викликав дорожню поліцію на мотоциклах, бо весь рух від Навільйо до Романо Банко буде заблоковано; ви не уявляєте собі, що означає в тих краях шлюб такої людини, як мій наречений. — Здавалося, вона говорить про якесь нецивілізоване плем'я. — Прибуде й мер, а цієї ночі приїде ще й вантажівка з квітами із Сан-Ремо. Уявляєте, із Сан-Ремо?! Він звелів мені зателефонувати до Сан-Ремо й сказати, щоб вони приїхали точно в призначений час — о четвертій ранку, бо священик з людьми має встигнути прибрати церкву. Взагалі я хотіла б не думати про Сільвано.

Вона теж дістала з сумочки сигарету, припалила її, взяла червоний редингот, що недбало лежав на кріслі, й надягла його, а тоді, тримаючи в руках сигарету та губну помаду й дивлячись у велике дзеркальце з сумочки, підфарбувала губи.

— Можна подзвонити? — спитала вона, і її губи вигнулися