Джон Гендс - Темрява на світанку
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Це цілком таємне повідомлення в Центр керівника лінії «Н» лондонської резидентури під кодовим номером «91». Цим агентом були ви?
– Можна мені глянути?
Красін підсунув теку до нього.
Степаняк не вірив своїм очам. Це була фотокопія його повідомлення. Для того щоб лише прочитати досьє нелегала, потрібен був письмовий дозвіл керівника директорату «С». Фотокопіювання неможливо було навіть уявити.
– Та-ак, – повільно проказав Степаняк. – Джерелом цієї інформації був я.
– І ви, мабуть, одержали матеріал від свого джерела інформації?
Степаняк кивнув.
– Цікаво, – сказав Красін, – але непрофесійно. – Цей матеріал можна було взяти безпосередньо з «Файненшл таймс». Ви взяли його з «Файненшл таймс»?
Брови Степаняка зросились крихітними бісеринками поту. Він був майже певен, що Красін відкриє другу теку й дістане з неї вирізку з «Файненшл таймс», опубліковану того ж дня, коли він відіслав своє повідомлення.
– Я не пам’ятаю, – сказав він. – Збір економічної інформації не був моїм єдиним завданням.
– Я знаю. І хочу, щоб ви знали, що подібна оперативна робота – неприпустима, якщо ви хочете працювати зі мною.
– Я зрозумів.
– Гаразд, – Красін згорнув теку, підвівся, взяв тенісний м’ячик і кивком голови запросив Степаняка теж підійти до скляної стіни. Говорячи, він увесь час м’яв м’ячик у руці.
– Армія змушена таємно проводити паради на Ходинському полі, мов якась третьорозрядна організація, замість того щоб марширувати Красною площею.
З тильного боку комплексу ГРУ широке бетонне море простягалося між військовими залізничними коліями аж до тильного боку штабу колишнього Варшавського Договору, стадіону Центрального спортивного клубу армії й вертолітного терміналу.
– Це ганьба, – мовив Степаняк.
– Нам необхідно відновити нашу честь, – проказав Красін, переклавши тенісний м’ячик у другу руку. – А для цього потрібні почуття власної гідности, дисципліна й відданість.
Дисципліна й відданість були для простаків.
– Ви можете покластися на мене, – запевнив Степаняк якомога щиріше.
– Гаразд, – знову привітно всміхнувся Красін, сів і відкрив другу теку. – Як я зрозумів, ви маєте в жилах і польську кров?
– Не так багато, як Фелікс Дзержинський, – сівши на попереднє місце, відповів Степаняк.
Усмішка зникла з обличчя Красіна: жартувати тут дозволялося лише йому.
– Ви гарно провели в Англії одинадцять років?
Полковник пильно слідкував за реакцією Степаняка; він міг відчути брехню на відстані п’ятдесяти метрів.
– Так, – чесно відповів Степаняк.
Красін кивнув.
– Ваш батько був українець?
– Східний українець, – швидко сказав Степаняк, – а мати – росіянка.
– Мене цікавить, наскільки глибока ваша лояльність, капітане Степаняк, – пильно глянув йому в очі Красін і запитав: – Скажіть, у що ви вірите?
Степаняк не замислювався над цим уже багато років. Колись, можливо, вірив у комунізм. Можливо, ще в дитячому садку в Харкові, коли перша пісня, якої його навчили, славила Леніна: «Найкращий друг дітей». Це дядечко Ленін хотів, щоб він щодня чистив зуби. Це дядечко Ленін щасливо всміхався, коли він робив те, що від нього вимагала вихователька.
Можливо, він усе ще вірив, коли, у семирічному віці, пішов до школи і його читанка починалася з невмирущих слів: «Перша соціалістична країна світу стала першою у світі країною щасливого дитинства». Жовтеням він з благоговінням слухав правдиву історію чотирнадцятирічного Павлика Морозова, замордованого куркулями за те, що видав батька, який ховав хліб од держави під час колективізації 1932 року. Юний Степаняк добровільно погодився бути ланковим і доповідати вчителеві, як поводять себе діти в його ланці. Але обіцяне щастя так і не матеріалізувалося. Після уроків хлопці били його, якщо він доповідав учителю, що вони не виконали домашнього завдання чи збиткували з Леніна. Він навчивсь отримувати реванш, повідомляючи про них учителю особисто. В той же час, коли вчитель посилався на його батька як на зразок радянського громадянина, захисника держави й партії, Степаняк бачив інше: грубіяна, який користувався своїм становищем майора КГБ, щоб нажитися, вдома часто напивавсь до нестями, бив матір. Степаняк став піонером і, вдягнутий у голубі штани та білу сорочку, з червоною краваткою на шиї, марширував або стояв на варті біля військового меморіалу в Парку Перемоги в Харкові, як стояли вартові КГБ біля мавзолею Леніна. Й не тому, що ще вірив, а тому, що запам’ятав слова вчителя, якого поважав. Леонід Козловський викладав історію, був єврей і розпусник. «Тарасе, – сказав він, залишивши Степаняка після уроків, коли той написав політично хибну контрольну. – Ти досить кмітливий, аби зрозуміти, що все це – багно, та пам’ятай: думати можна, що завгодно, але що завгодно говорити, коли хочеш чогось досягти в житті, не можна». Відтоді це стало філософією Степаняка. Вирішальним питанням зараз було: яка відповідь буде правильною? Минулого місяця вона була б – ортодоксальний комунізм, останнього тижня – реформізм, учора – радикальна демократія, сьогодні кращою за інші, здається, є ставка на патріотизм.
– Віру я залишаю інтелігенції. Я просто хочу виконувати свій патріотичний обов’язок.
Красін ствердно всміхнувся і, повернувши стілець так, щоб бачити Ходинське поле, сказав:
– Я, можливо, зможу допомогти вам реалізувати вашу мрію, капітане.
Іспит Степаняк витримав, лишилося тільки одне запитання.
– Це вимагатиме мокрих справ? Я, бачте, цього не навчений.
– Мені відомі ваші особисті здібності, – обернувся до нього Красін. – Ваша місія буде подібна тій, яку ви виконували в Англії, крім того, що, по-перше: рівень її виконання вами буде вищий і, по-друге, ви проникнете в українські організації у Києві, а не в Лондоні. Передбачаєте якісь проблеми?
– Ні. Скажіть лише, що вам потрібно.
Красін заклав руки за голову й відкинувся на стільці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темрява на світанку», після закриття браузера.