Джон Гендс - Темрява на світанку

надію на те, що скасування комуністичного режиму позбавить їх необхідности щоденної боротьби за виживання. Хотілося схопити котрогось, потрясти за плечі й сказати: «Я не такий, як ти. Ти не знав нічого іншого, але я знав!» Замість того Степаняк підтяг свою валізу до краю тротуару й махнув рукою. Жодне таксі не зупинилося. Водії чотирьох приватних машин, що зупинились, їхати будь-куди за карбованці відмовилися. Степаняк примирився з тим, що йому нічого не залишається, як разом з натовпом штовхатися східцями до станції метро «Луб’янка». Він нахилився, щоб підняти валізу. До тротуару приткнулися чорні «жигулі».

– На вулицю Олеко Дундича, будь ласка, біля метро «Філевський парк».

– Будь ласка.

– Карбованці? – запитав Степаняк.

– Гаразд.

Степаняк поклав валізу до багажника і сів з водієм. Лише тоді усвідомив, що на задньому сидінні теж хтось сидить.

– Дорогу ви знаєте? – запитав він водія.

– Звичайно, – відповів водій з шиєю і плечима американського футболіста. Вони поїхали широким, забитим машинами проспектом Маркса, а після світлофору повернули праворуч до будинку з колонами, колишньої Бібліотеки імені Леніна, й виїхали на Калінінський проспект. Степаняк помітив табличку з написом «Новий Арбат». Але, замість того щоб і далі їхати цим каньйоном між кварталами сучасних службових будинків з магазинами на перших поверхах і далі через річку, водій повернув на вулицю у бік Садового Кільця.

– Ви певні, що знаєте, куди їдемо? – запитав Степаняк.

– Ми веземо вас додому, – відповів голос із заднього сидіння.

Степаняк відкинувся назад і безпорадно спостерігав, як машина, залишивши восьмирядне Садове Кільце після площі з величезним, із шпилем, житловим будинком, їхала невідомо куди. Зліва лишилося Ваганьковське кладовище й десяток залізничних колій, забитих нерухомими вагонами. Вони їхали не до «Лісу».

Степаняк намагався заспокоїтись. Будь-що буде краще, ніж жити на пенсію в Москві. Нараз він подумав, що мати кімнату в комуналці на вулиці Олеко Дундича – досить приваблива перспектива.

Коли водій звернув з вулиці Бігової на з’їзд і зробив коло під Біговою, щоб далі їхати Хорошевським шосе між біло-голубими високими будинками праворуч та їхніми жовто-білими двійниками ліворуч, Степаняк випростався на сидінні. Машина зупинилася перед червоним світлофором. Степаняк напружився. Коли блимнуло зелене, водій звернув праворуч на вузеньку дорогу, обмежену з правого боку сучасними, піщаного кольору, двоповерховими будинками. Перед сталевими воротами, досить широкими, щоб пройшов танк, машина зупинилася. Степаняк знову полегшено відкинувсь назад.

З будки біля воріт, що були відзначені лише номером 78, вийшов молодий військовий з кобурою поверх шинелі. Уважно перевіривши перепустку водія і глянувши крізь вікно, він дав сигнал і секція воріт відчинилась. Тільки-но машина зупинилася, Степаняк вийшов і глянув на дев’ятиповерховий скляний будинок.

– Я ж казав, що веземо вас додому, – озвався супутник, кремезний чолов’яга з коротко підстриженим волоссям, який зараз стояв поруч.

Пройшовши ще дві перевірки, вони піднялися до восьмого поверху. Пішли вздовж червоної килимової доріжки. В дальньому кінці коридору, біля оббитих жовтою шкірою дверей, стояв іще один чоловік. На його стук голос за дверима сказав:

– Увійдіть.

– Полковнику Лєсков, прийшов капітан Степаняк, – прочинивши двері, доповів супроводжуючий.

Із-за столу підвівся чоловік з лисою на маківці куполоподібною головою, римським носом і випнутим роздвоєним підборіддям на кістлявім обличчі.

– Ласкаво просимо назад до Акваріуму, капітане Степаняк, – сказав полковник Красін.

8

Проникливі сірі очі Красіна, здавалося, бачили Степаняка наскрізь і читали його потаємні думки. Степаняк відвів погляд і розглядав червону в смужку краватку, світло-голубу сорочку та елегантний сірий костюм Красіна. Тонкі губи Красіна розтягайся в усмішку, що підкреслювала худорлявість його щік. Він обійняв за плечі Степаняка, й той відчув силу його руки.

– Приємно повернутися, – сказав Степаняк, марно намагаючись пригадати обличчя й прізвище офіцера, здається, майора, коли сюди було призначено його, Степаняка.

– Сідайте, будь ласка, – привітно сказав Красін. Він кивнув до порога, й черговий, тихо причинивши за собою оббиті двері, вийшов.

Степаняк сів на простий, але м’який стілець перед столом Красіна. На полірованій стільниці були тільки старовинна чорнильниця й тенісний м’ячик. Поруч зі столом рябіло п’ять телефонів. Стіною за спиною Красіна було міцне скло, як і всі зовнішні стіни будинку, котрий працівники називали Акваріумом. Степаняк завжди з іронією ставився до назви найменше відомого штабу державної служби розвідки, що офіційно називався Головне розвідувальне управління Генерального штабу Збройних сил. На інших стінах не було звичних портретів політичних чи військових лідерів, симетрично висіли лише чотири картини – російські пейзажі та дві фотографії – на одній – військовий парад, на другій – восьмеро молодих людей тримали підняту на руках шлюпку. На одному стільці лежала штанга. Єдиною цінною річчю, крім чорнильниці, був майстерно вирізаний комплект шахів на столику біля стіни: фігури перебували в стані розпочатої партії. Спартанську обставу кімнати завершували дві книжкові шафи – одну заповнювали військові статути й підручники, в іншій були книжки російських письменників, а також Гете, Шиллера й Рільке німецькою мовою, твори Шекспіра та інших англійських авторів, яких саме – Степаняк не розгледів.

– Ви мали задоволення тут працювати? – запитав чоловік, якого було названо полковником Лєсковим.

Після закінчення навчання Степаняка було направлено працювати в кімнату, що мала дванадцять квадратних метрів і де, крім нього, сиділо ще семеро офіцерів ГРУ, які робили новачкові життя пеклом.

– Так, я тут працював.

– Але в штабі ГРУ ви перебували лише шість місяців.

Обережно, Тарасе, цей полковник Лєсков багато знає.

– Мій полковник сказав мені, що КГБ відібрав мене для місії проникнення.

– І якою була ваша реакція?

Степаняк не був певний, яка відповідь задовольнить Лєскова, а тому відповів:

– Полковник сказав, що він заперечує, але мусить робити те, що йому наказав КГБ. Я також мусив.

Красін іронічно усміхнувся.

– За Брежнєва керівництво ГРУ було продажне, за Андропова – продажне й безхребетне, а за Горбачова – продажне, безхребетне й нездарне. Але, – поклавши