Зеді Сміт - Білі зуби

поза межі його неохайного вигляду, убогості його особи та нечупарних звичок. Врешті, виходила поза самого Раяна, адже, що б там не казала Гортенз, Клара таки була звичайною дівчиною-підлітком і тому об’єкт її пристрасті існував лише як додаток до самої пристрасті, а довго пригноблювана жага тепер заявляла про себе з вулканічною енергією. За кілька наступних місяців у Клари змінилося мислення, змінилася манера одягатися, змінилася хода і навіть душа її змінилася. Дівчата у всьому світі називали таку зміну Донні Осмонд, або Майкл Джексон, або Бей Сіті Роллерз — Клара вирішила називати її Раян Топпс.

Нормальних побачень у них і не було. Жодних там квітів, ресторанів, походів у кіно чи на вечірки. А коли хотілося чогось світлого та високого, Раян віз Клару у величезний сквот у Північному Лондоні, де восьмушки йшли дешево, а люди були надто обкурені, щоби розрізняти риси твого обличчя, а тому поводилися, неначе твої давні друзі. Там Раян зазвичай зручно вмощувався у гамак і після кількох косяків від своєї звичної моносилабіки регресував до повної кататоніки. Клара не курила, вона сиділа у Раяна в ногах, милувалася ним і намагалася підтримувати розмову, котра точилася довкола. На відміну від інших, від Мерліна, Кліва, Лео, Петронії та Ван Ші, вона не мала власних історій, щоби їх розповідати. Ні про тріпи під ЛСД, ні про марші свободи на Трафальгарську площу, ні про брутальність поліції. Але Клару слухали. Винахідлива дівчина використовувала доступні лише їй засоби, аби задовольнити цю різношерсту публіку: різних гіпів, гопів, фріків та іншу панкуючу молодь усіх рангів екстриму; вона розповідала їм про пекельний вогонь, вічне прокляття, диявольську любов до фекалій та обдирання шкіри живцем, про виколоті очі та обрубані геніталії — про всі омріяні плани Люципера, цього найбільш вишуканого з-поміж повержених янголів, про все те, що трапиться 1-го числа місяця січня 1975 року.

Втім, ясно, що така забавка, як Раян Топпс, відсунула будь-які згадки про Кінець Світу в найдальший куток Клариної свідомості. Вона пізнала стільки дивних речей, так багато нового! Хоч це й було неможливо, їй здавалося, що її вже коронували на Царство Небесне, прямо тут, у Ламбеті. І чим більш благословенною почувалася вона на землі, тим рідше думки її сягали неба. Врешті, в усій тій епічній історії зі спасінням був один момент, який Клара ніяк не могла зрозуміти. Так мало спасенних. Навіть з восьми мільйонів Свідків Єгови лише 144 тисячі благословенних могли з’єднатися з Христом у Божому Царстві. Порядні жінки та досить порядні чоловіки мали б успадкувати рай на землі — не так уже й мало, як зважити на те, що чекає всіх інших, — проте й тоді залишалося кілька мільйонів, котрі не зможуть заслужити собі на таку нагороду. А якщо ще додати різних язичників, євреїв, католиків, мусульман, бідних туземців у джунглях Амазонії, над долею яких Клара плакала, немов дитя, — так мало спасенних. Свідки гордилися, що у їхній теології немає пекла: карою за гріхи були тортури, немислимі тортури Судного Дня, а потім на всіх грішників чекала могила. Проте Кларі такий фінал здавався куди гіршим, особливо якщо згадати про Великий Натовп спасенних, котрі мали тішитися земним раєм, маючи під ногами звалище скелетів грішників.

По один бік були всі поглинуті мамоною люди землі, не знайомі з повчаннями «Вартової вежі» (врешті, багато з них не мали власної поштової скриньки); вони не могли сконтактувати з громадою в Ламбеті й отримати потрібні для спасіння матеріали. По інший бік стояла в бігудях Гортенз, повсякчас роздаючи та розсовуючи всім листівки й радісно очікуючи сірку з небес, котра проллється на грішників, і особливо на ту жінку з помешкання № 53. Втім, мати намагалася пояснити дочці:

— Ті, кутрі за життє Госпуда ни знали, тоті будут воскрешенні і мугтимуть поправитисє.

Але Клара все одно не розуміла. Баланс явно не сходився. Віри так важко досягти і її так легко втратити. Все рідше і рідше відбитки її колін залишали сліди на килимах Ламбетського молитовного дому. Вона вже не хотіла надягати розшиті закликами пояси, носити транспаранти та роздавати листівки. Більше не розказувала про брак сходинок. Сходи стали їй не потрібні: знайшла допінг, котрий возносив на небеса і без них.

1 жовтня 1974 року. Покарання. Її змусили залишитися на сорок п’ять хвилин після уроків (бо сказала на уроці музики, що Роджер Долтрі кращий композитор, ніж Йоганн Себастьян Бах), й через те вона не зустрілася о четвертій з Раяном на розі Лінан-стрит. Доки вийшла зі школи, було вже холодно і починало сутеніти; побігла через купи зогнилого осіннього листя, видивляючись на всю ширину та довжину вулиці, марно шукаючи хоч яку ознаку його присутності. З благоговійним жахом дівчина наближалася до свого дому, в думках пропонуючи Господу сотню угод (я більше не займатимусь сексом, я більше не куритиму траву, я більше не носитиму спідниць вище колін), аби сталося так, щоб Раян Топпс не подзвонив до її помешкання, рятуючись від холоду та вітру.

— Кларо, заходь, бу зимно!

До таких інтонацій Гортенз вдавалася, коли була в пристойній компанії — наголошувала на всіх приголосних — так зверталася до пасторів та білих жінок.

Клара зачинила за собою вхідні двері й перелякано пішла до кухні через вітальню, де у рамці плакав (але тільки не зараз) голографічний Ісус.

— Боже мій, та вуна, єк намокла кицька, га?

— Умгу, — сказав Раян, котрий сидів по той бік малого кухонного столика, наминаючи оселедці.

Клара затнулася, відчуваючи, як її щербаті зуби до крові впиваються в нижню губу:

— Шо ти тут робиш?

— Ха! — майже тріумфально вигукнула Гортенз. — Ти думаїш, шо все зможеш зсувати від мене свуїх друзів? Хлопиць змерз, і я йуго пустила грітися, і ми тута мали файну рузмову, так, чуловіче?

— Мм, да, місіс Бовден.

— Та не виглядай так перепуджено. Ти шо, думаєш я йуго з’їм, чи шо, нє, Раян? — сказала Гортенз, сяючи так, як Клара