Зеді Сміт - Білі зуби

валізою листівок, аби будити дзвінками заспаних мешканців Крейгтон-роуд. За кількома першими дверима вона побачила звичні кислі міни: милі жіночки якнайввічливіше посилали її геть, намагаючись не підпускати малу надто близько, ніби боячись, що релігія перекинеться на них, мов яка зараза. Чим далі вона просувалася до біднішого кінця вулиці, тим агресивніше її зустрічали: гукали забиратися геть з вікон чи з-поза зачинених дверей.

— Якщо це ті паскудні Свідки, то скажи їм, щоб мотали звідси!

Або ще так, з більшою фантазією:

— Сонечко, скажи, ти знаєш, що сьогодні за день? Неділя, ага? З мене ніби паски дерли. Я цілий тиждень творив землю і море. А на сьомий день я відпочиваю.

У помешканні № 75 вона провела годину з чотирнадцятирічним вундеркіндом-фізиком на ім’я Колін, котрий будь-що хотів довести дівчині, що Бога немає, водночас заглядаючи їй під спідничку. Далі вона подзвонила в помешкання № 87 і Раян Топпс відповів:

— Хто?

Він стояв там, у всій своїй червоноголовій, полосорочковій красі, закопиливши губи.

— Я… я…

Вона відчайдушно намагалася не думати про те, як одягнута: біла блузка з мереживом під шиєю, по коліна — спідниця в клітинку, і ще пояс, на якому гордо написано МІЙ ГОСПОДЬ БЛИЖЧЕ ДО ТЕБЕ.

— Шось хочеш? — прорік Раян, жадібно висмоктуючи дим з помираючої цигарки. — Чи когось?

Клара послала йому свою найширшу щербату посмішку і перейшла в стан автопілоту:

— Доприранок, сер. Я з Ламбетської Царственої Громади, в якій Свідки Єгови ждуть на пувторний прихід у славі Господа нашого, як він то зробив — хоть і, на жаль, невидимо — ше в 1914 році. Ми вірим, шо коли він то пувторить і явиться нам, з ним прийде вугонь Армагеддону, але небагато обраних у той день спасуться. Чи було б вам цікаво…

— Шо?

Клара мало що не заплакала від сорому, але почала знов:

— Чи було б вам цікаво пізнати вчення Єгови?

— Єго… кого?

— Єгови — вчення Господа нашого. Знаїте, воно, як сходи, — останнім козирем Клари була мамина метафора про святі сходи. — Я бачу, шо ви йдете вниз, а там якраз бракує схудини. І я вам просто кажу: дивись, де йдеш! Я просто хтіла б з вами пуділитися вічним блаженством. І не хочу, шуб ви злумали ноги.

Раян Топпс сперся на фрамугу дверей і довго дивився на неї крізь мереживо своїх рудих вій. Клара відчула, що вона меншає, складається сама в себе, ніби телескоп. Здавалося, ще кілька секунд і вона остаточно зникне.

— У… мене є шось, шо ви можете пучитати і переконатися самі, — вона потягнулася до валізи, відімкнула великим пальцем замок, але не встигла притримати кришку. П’ятдесят примірників «Вартової вежі» миттю розсипалися на ґанку.

— У Боже, я нині ніц не можу зрубити добре… — Вона впала на коліна, щоби позбирати журнали і до крові збила собі ліву ногу: — Ов!

— Тебе звати Клара, — спроквола проказав Раян, — ти з моєї школи, да?

— Ага, — тільки й змогла сказати Клара, страшенно горда від того, що він пам’ятає її ім’я, — я зі святого Джуда.

— Я в курсі, яка в нас школа.

Клара зашарілася, як тільки може почервоніти чорношкіра дівчина, і втупилася в підлогу.

— Канєшно, яка там святість у тій школі… — протягнув Раян, забобонно виколупуючи щось зі свого носа і витираючи руку об горщик з квітами, — дофіга справжніх ірляндців і всьо.

Далі хлопець неспішно окинув поглядом фігурку Клари, довго-довго затримавшись на її великих грудях, соски яких уже почали вимальовуватися крізь білий поліестер.

— Ліпше заходь всередину, — сказав він нарешті, діставшись очима до закривавленого коліна, — треба щось з тою фігньою робити.

Дещо пізніше того ж самого дня кушетка Раяна стала свідком невмілих обіймів і обмацувань (і хто б міг чекати, що добра дівчинка-християнка може зайти так далеко?!), і дияволу знову пішла карта в грі проти Сил Небесних. Одяг розлітався вусібіч, його стягували, він спадав, і врешті, ще до того як дзвінок проголосив закінчення понеділкових уроків у школі святого Джуда, Раян Топпс і Клара Бовден (до колективної огиди решти учнів), так чи сяк, стали одним цілим; як говорили потім у школі, вони почали «водитися» одне з одним. Що ж більшого могла уявити Клара у своїх спітнілих підліткових мареннях?

Ну що ж, «водитися» з Раяном Топпсом означало проводити час, головним чином, у три способи (за зростанням важливості): захоплюватися мопедом Раяна, захоплюватися записами Раяна, захоплюватися самим Раяном. Утім, якщо більшість дівчат дратували б побачення у гаражі, які всуціль обмежувалися Раяновим поранням біля свого мопеда і вихвалянням усіх тонкощів та складнощів будови його двигуна, то для Клари у світі не було нічого більш цікавого. Дівчина швидко зрозуміла, що Раян є людиною до болю небагатослівною і що всі розмови все одно стосуватимуться самого Раяна: його надій, його страхів (пов’язаних, головно, з його мопедом), а ще специфічного переконання, що він зі своїм мопедом довго не протягне. З якоїсь причини Раян був певен у правдивості старого гасла п’ятдесятих «Живи швидко, помирай молодим», і хоча його мопед міг розвинути швидкість всього 22 милі за годину, та й то з горба, хлопець часто з похмурим виглядом застерігав Клару, аби вона «не надто западала на нього», бо йому лишилося вже небагато: він збирався «відійти» рано і яскраво. І вона уявляла собі, як тримає його закривавленого на руках, слухає останні слова про їхню вічну любов, а потім бачила себе молодою вдовою у чорній сорочці-поло, котра замовляє, щоби йому на похоронах грали «Над Ватерлоо сонце сідає». Незбагненна відданість Клари Раяну Топпсу не знала меж. Вона виходила