Зеді Сміт - Білі зуби

хтіла би себе пов’язати! Скілько тобі говорити — в тебе нема часу на тих лобурів!

Адже у помешканні Бовденів добігали останні дні. Надворі був уже 1974 рік і Гортенз готувалася до Кінця Світу, про котрий навіть зробила помітку кульковою ручкою в господарській книзі — 1 січня 1975 року. Й таке рішення аж ніяк не було особистим психозом Бовденів. Разом з нею на цей день чекали ще вісім мільйонів Свідків Єгови. Так що у Гортенз була велика, хоча й доволі ексцентрична компанія. Їй навіть (як секретарю Ламбетської гілки Царственої Громади) надійшов особистий лист з копією підпису Вільяма Дж. Рейнджфорта із найбільшої Царственої Громади у США (Бруклін), в якому зазначену дату було підтверджено. Кінець світу вказали офіційно, вивели позолоченими літерами, так що Гортенз з такої нагоди купила для листа гарнюню рамочку з червоного дерева. Рамка стояла на почесному місці — телевізорі, встеленому серветочкою, між скляною Попелюшкою в бальній сукні та чайним обрусом з вишитими на ньому Десятьма Заповідями. Гортенз запитала Даркуса, чи подобається йому така оздоба, і він прогумкав у відповідь своє підтвердження.

Кінець світу наближався. І це не була жодна помилка — власне, в цьому й запевняли Ламбетську гілку церкви Свідків Єгови — як у 1914 чи 1925 роках. Тоді обіцяли, що нутрощі грішників звисатимуть з дерев, а тепер — нутрощі грішників з крон дерев таки мусили звисати. Вони так довго чекали часу, коли ріки крові переповнять водостоки центральних вулиць, і тепер їхня спрага мала бути вгамована. Час настав. Час було цього разу визначено точно, а інші дати, котрі хтось там вказував у минулому, були не більш як наслідки дошкульних помилок: десь там забули додати, щось там забули відняти чи винести одиницю за дужки. Але тепер усе було точно. Справжня дата — 1 січня 1975 року.

Особисто Гортенз була рада це чути. Першого дня 1925 року вона плакала, як дитина, коли вранці, замість обіцяних граду, сірки з небес та всесвітньої катастрофи, побачила ту саму щоденну рутину і автобуси та потяги, котрі рухалися за графіком. Усе тоді пішло прахом: весь неспокій ночі, перевертання з боку на бік, чекання на те, що

…всі ті сусіди, котрі не хотіли слухати ваших застережень, загинуть у немилосердному, жахливому вогні, котрий відшматує шкіру від їхніх кісток, розплавить їм очі в очницях, попалить немовлят, котрі ссуть материнські груди… загине так багато ваших сусідів, що якби тіла їхні покласти поруч, то оповили б вони землю три сотні разів, а по їхніх спалених тілах йтимуть Свідки Господа нашого до Його чертогів.

«Трубний Глас», випуск 245.

Яким жахливим було тоді її розчарування! Проте рани 1925 року загоїлися, і Гортенз була знову певна, що апокаліпсис, якщо вже про це сказав вірний та святий пан Рейнджфорт, уже стоїть на порозі. До того ж залишалася обіцянка, дана у 1914 році: «Не перейде цей рід, аж усе оце станеться» (Матфея, 24:34). Тобто ті, хто жили у 1914-му, таки мали побачити Армагеддон. Так було обіцяно. Гортенз народилася у 1907-му й була вже доволі стара і стомлена, її подруги вмирали, як мухи. Виглядало, що рік 1975-й був її останнім шансом.

Хіба ж дві сотні найкращих інтелектуалів її церкви не провели двадцять літ, досліджуючи Біблію, й хіба їх рішення про дату не було одноголосним? Хіба не вдалося прочитати їм сказане між рядками Книги Даниїла, вишукати прихований зміст в Одкровенні й точно визначити, що азійські війни (Корея та В’єтнам) вказують на час, про який говорив янгол — «мине час, і часи, і ще половина часу»? Гортенз була певна, що то якраз знак усіх знаків. Настали останні дні. До кінця світу залишалося вісім місяців. Надто мало часу! А треба було ще виготовити транспаранти, написати статті («Чи може Господь помилувати онаніста?»), стукати у двері, бити у дзвони. Ще треба було думати про Даркуса, який навіть до холодильника не міг добратися без сторонньої допомоги, — як же він дійде до Царства Небесного? І у всьому цьому мала допомогти Клара; ні, не було в неї часу на хлопців, на Раяна Топпса, на байдики і муки юного серця. Адже Клару не можна було рівняти з рештою підлітків. Вона була дитям Господа, чудесною дитиною Гортенз. Коли Гортенз було сорок вісім і вона чистила рибу одного ранку в Монтего Бей у 1955 році, до неї озвався Господь. Тоді вона відклала вбік оселедця, сіла на вулиці на перший тролейбус і невдовзі змусила себе до найменш радісної для неї діяльності: мала зачати дитину, про яку так довго благала. Чому Господь чекав так довго? Тому що Господь хотів явити Гортенз чудо. Адже Гортенз сама була чудесною дитиною, народженою в епіцентрі легендарного Кінгстонського землетрусу 1907 року, коли решта мешканців були зайняті власним помиранням — так що в її сім’ї завжди траплялися чудеса. Так на це Гортенз і дивилася: якщо вона сама змогла випручатися на світ посеред двигтіння землі, коли цілі квартали Монтего Бей пішли під воду, а з гір сипався вогонь, то й ніхто не має права на різні там «ні» та «як». Вона любила повторювати: «Найважче — виносити. А вже як зробив — то нема проблем». Отож тепер, коли вона мала під рукою Клару, достатньо дорослу дівчину, аби та могла допомагати їй ходити по хатах, вести справи, писати промови і займатися іншими справами церкви Свідків Єгови, малій краще було не сперечатися. Жодного часу на хлопців. І ця робота була лише початком. Гортенз, котрій довелося народитися, коли Ямайка двигтіла від землетрусу, аж ніяк не вважала, що кінець світу напередодні чийогось дев’ятнадцятиріччя має слугувати вибаченням за лінощі.

Однак, за дивним збігом обставин, хоч може і через знану всім схильність Єгови до непередбачуваності, Кларі випало зустрітися обличчя в обличчя з Раяном Топпсом саме завдяки її службі Господу. Одного недільного ранку молодь Ламбетської Царственої Громади розіслали йти від помешкання до помешкання і роздавати листівки, відділяти овець від козлищ (Матфея, 25:31-46), проте Клара, котру дратували молоді хлопці з громади, з усіма їхніми заяложеними краватками та довірливими голосами, вирушила самотою від усіх з власною