Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

недоступні іншим смертним? Чому на гарному обличчі відбилися водночас печаль і захват? Віктор Сергійович, мов причарований, підійшов до жінки, назвав себе і запитав, чи може він чимось їй допомогти. Вона підвела на нього свої великі очі, уважно подивилася і всміхнулася. Того вечора вони гуляли допізна, вдихаючи свіжий аромат зеленого Києва, поки їхні тіні не розчинилися в нічній темряві.

– Стривай! Як я міг забути! – голосно сказав сам до себе командир червоних козаків Примаков.

Він різко розвернувся і попрямував вулицею до знайомої адреси. Кілька хвилин – і він знайшов потрібний під’їзд, знайшов відомі йому двері, постукав. Ніхто не відчиняв, тож він узявся стукати наполегливіше. Зрештою замок зойкнув залізом, ключ кілька разів прокрутився, і перед Примаковим постала Ганна Дмитрівна Вітко.

– Ганночко! – вигукнув Примаков і здивовано подивився на жінку, наче бачив її вперше.

– Боже ти мій, Віктор Сергійович! Як так? Як ти сюди прибув? Що привело? – затараторила Ганна Дмитрівна, стоячи на порозі. А придивившись пильніше, замовкла – на шинелі гостя був прикріплений невеличкий червоний бант.

– Та от… Був поруч. Згадав тебе, – трохи сором’язливо відповів Примаков.

– О, так… Так, – протягнула жінка.

– Можна увійти? – спитав Віктор Сергійович і широко всміхнувся.

Він нависав над низенькою Ганною Дмитрівною, готовий притиснути її всім тілом або прикрити, якщо на це буде воля долі. Але жінка вагалася: червона стрічка збила її з пантелику, вона нервувала, адже в квартирі було двоє хворих, матінка та Морозов. Не дай Боже, більшовики викриють пораненого офіцера Республіки – що тоді з ним зроблять?

– То як, можна? Я тобі незручностей не спричиню, – розірвав мовчання Примаков.

– Е-е-е, гаразд, проходь, тільки мати дуже хвора, тому благаю, ненадовго, – невпевнено відповіла Ганна Дмитрівна і впустила гостя.

Через деякий час вони вже пили чай за широким столом. На столі стояло блюдце з акуратно розкладеним печивом, поруч чайник та двоє горнят. Теплий, приємний аромат оселі накрив Примакова, проліз у пори його шкіри, навіть трохи вирівняв спину, обтяжену життєвими труднощами. Йому полегшало.

– Як живеш? Ну, розповідай. Так давно тебе не бачив! Скільки – років десять-дванадцять? – Примаков, знявши шинель, сидів у військовому френчі й потягував гарячий напій.

Ганна Дмитрівна всілася навпроти нього. Вона поклала на стіл свої худі руки з тонкими тендітними пальчиками, наче притискала до поверхні невидиму фотокартку. Трошки бліда, трошки худа, трошки сумна… У ній так часто відблискували ці «трошки», що ніхто, навіть сама вона, не взявся б стверджувати, чого ж саме в них було більше.

– Я, Вітюню, живу, як Бог наказує – не в скупості, але й не у марнотратстві. Так воно якось вийшло, що я не прагнула ані багатства, ані світських розваг.

– Пам’ятаю, пам’ятаю. А мати дуже хвора?

– Так. Кожен день для неї – карусель. Старечий розум слабкий, мов немовлячий. То впізнає мене, то ні. Важко, Вітюню.

– А хіба ніхто тобі не допомагає? Чув, що ти заміж вийшла.

– Вийшла. А як же ж без цього?

– Гм. Але мені ти відмовила…

– Ах, хіба могло бути інакше?

– Послухай мене. Адже я досі думаю, що могло! Хіба я був поганою партією? Хіба я…

Тут Примаков замовк. Йому кортіло сказати, що це – помилка. Щоразу він подумки вертався в минуле, бо не міг прийняти сьогодення. Що їй заважало покохати високого, красивого Віктора Сергійовича? Які перешкоди стояли між ними? Тоді, після її відмови, він покинув Київ, перебрався в Петербург, а згодом до Москви з єдиною метою – забути її. Загубитися в буремній людській течії, яка може віднести піщину якомога далі від рідного берега.

– Не треба, Вітюню…

– Не подумай нічого зайвого, мовляв, мене гіркота їсть, і не маю я спокою. Я ж живу, так чи інакше.

– Так, так… Адже ти теж частина мого життя.

– Лише частина?

– Але ж частина…

Віктор Сергійович подивився на жінку. Її витончене обличчя, гладке волосся, зосереджений погляд здалися йому найпрекраснішим видінням у житті. Наче над столом ширяла примара, що не мала спокусливої людської плоті, а була втілена в ефірну матерію духу, не здатну грішити.

– Годі, Ганнусю. Повернутися назад годі, як годі зазирнути в майбутнє. Але хочу, щоб ти знала – я так само кохаю тебе. Можу зрадити тілом, але не можу зрадити свою пам’ять.

– Вітюню, ну що ж це ти… Навіщо краєш моє серце, яке й без того зранене?

– Я не бажаю тобі…

– Не можу навіть думати ні про що інше, лише про свої негаразди.

– О, так. Але ж через моє зізнання ти нічого не мусиш робити! Просто дивлюсь на тебе й розумію, що почуття здатні воскресати. Лише мертвий нічого не бачить і не любить. А я живий, Ганнусю, живий!

Вони обоє замовкли. Ганні Дмитрівні стало ніяково, вона кілька разів намагалась підвестися з різноманітних приводів, але щоразу зупинялася. Примаков дивився на неї, поглинав поглядом, прагнучи запам’ятати кожну рисочку її обличчя й тіла.

– Розкажи мені про себе. Де ти зараз? Бачу, приєднався до більшовиків?

– Так, але все непросто. Ти, певно, подумала, що Примаков збожеволів і тепер панькається з цим робітничим класом?…

– Я