Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

Наступного дня ще до обіду в двері постукали. У номер червоного командира увійшов ад’ютант, який повідомив, що прибув комполку червоних козаків Віктор Примаков. Муравйов кивнув. Він усівся на широкому бежевому дивані; золотисті нитки нагадували сплетіння трав. Командир сидів, загорнувшись у халат із дорогої парчі, на низькому столику перед ним стояла відкоркована пляшка вина, келих із темно-червоною рідиною та велика таця з наїдками. Чорні чоботи було відставлено вбік, на ногах комдив мав пошиті в східному стилі тапочки. Увійшов Примаков. Виявилось, що це той самий високий і худорлявий боєць, що підходив до Муравйова на березі Дніпра. Незвичний вигляд комдива спершу збентежив комполку червоної кінноти, кілька секунд Примаков оглядав приміщення, і погляд його спинявся на черговій коштовній дрібничці, які були розставлені у задній частині кімнати, ніби театральний реквізит.

– Товаришу комдиве! Дозвольте звернутися, – проторохтів Примаков.

– Дозволяю, – моментально відповів Муравйов.

– Тут… Цей… Ось що! Третій день у Києві – і коїться щось неймовірне. Скрізь грабіж і ґвалт. Мирних мешканців…

– Стривай! Стривай! Не продовжуй. Скажу тобі одне, і лише тому, що ти добре проявив себе в бою – як борець із класовою нерівністю. Тут, у цьому місті, немає мирних мешканців. Є лише буржуйська наволоч та її посіпаки. Вони начепили жовто-блакитні стрічки й думають тепер, що вони боги. Ні! Не буде цього!

– Але ж моральний занепад…

– Знаю, знаю… Занепад-перенепад… Нехай хлопці погуляють! Цю наволоч капіталістичну придушать. Я особисто наказав генералів та решту військових труїти газами. Щоб вивести це падло з руської землі!

– Хіба ж так можна…

– Ну, даруй, мій дорогий братчику. Я вже надіслав листа товаришу Леніну, де ретельно описав усе, що тут у нас відбувається. Ось, чекай, я тут маю чернетку.

Муравйов підвівся, підійшов до тумбочки, на якій лежала кореспонденція, покопирсався в паперах, знайшов потрібний аркуш.

– Ось, послухай: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах. Рада благала про перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Так ми помстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, але не зробили цього, тому що наше гасло – бути безжалісними!»

– Я розумію, що військова потреба. Але ж мене непокоїть розгул…

– Усе владнається. Ось побачиш. Солдатики перебісяться та й заспокояться! Ким ми жертвуємо? Сміттю в новому соціалістичному ладі все одно місця немає.

– Так…

– Я скажу тобі більше. Ось зараз я наклав на це буржуазне кубло контрибуцію – п’ять мільйонів рубчиків. І що ти думаєш? Тієї ж миті принесли! Гроші спрямуємо на світову революцію. Гадаю, що треба почати формування соціалістичної армії з робітничого класу. Тоді щойно покличуть повсталі робітники – чи то з Німеччини, чи з Австрії, чи з інших країн, – ми зможемо простягнути нашим братам руку допомоги. І дам тобі пораду. Знаєш, яку?

– Яку?

– Будь іще жорсткішим. Як я тобі й казав, класова боротьба не терпить слабаків. Відкинь ти всі ці гнилі моральні принципи. Рай треба завоювати, він сам на нас із небес не впаде. Розумієш, про що я?

– Розумію.

Примаков уважно подивився в очі Муравйову, який тієї миті вже підвівся і поклав руку на плече командира червоного кінного полку.

– От і добре. Зачистимо Київ і підемо далі. Як там війська У.Н.Р.? Вдалося наздогнати?

– Ні! Вони відійшли за Гнатівку.

– Ну нічого. Я вже передав товаришу Леніну, що Рада повністю розгромлена. Наздоженемо й доб’ємо! Правда?

– Правда! – відповів Примаков, розвернувся і вийшов із номера комдива.

Щойно двері за ним зачинились, Примаков опинився в коридорі, що був застелений килимом. Не скажеш, що комполку розгубився або був вражений: усі знали вдачу комдива. Муравйов був грубий, мов скеля, цілеспрямований, наче вітер, суперечливий, як сон. Зараз командира червоних козаків непокоїло дещо інше. Невже він, Віктор Сергійович Примаков, військовий у другому поколінні, чий дід був звичайним кріпаком, тепер став м’якодухим? Може, справді до ворога не треба мати ніякого співчуття, бо ж це двобій видів в еволюції суспільства? Виживе сильніший, адже за ним – правда. І годі забивати собі голову думками про жалість до класового супротивника, позаяк лише повне винищення ворога може принести бажаний результат.

Примаков занурився у свої думи. На його худорлявому обличчі було видно кілька міток, які залишили в боях ворожі шаблі. На морозі ці відмітини побіліли, стали схожі на накладений грим. Невеликий ніс із горбинкою, вузьке підборіддя і довга шия – Віктор Сергійович був трохи довготелесий, тому іноді горбився. Ось і зараз він зігнувся й повільно йшов, занурений у безодні свідомості, поки не вийшов до Царської площі. Ці місця були йому знайомі. Ще до всіх потрясінь у країні він, київський юнкер, гуляв по Царському саду з молодими жінками, котрі задивлялися на високого і статного юнака. Тоді його хребет ще не гнувся від тягаря років, а чисте обличчя було схоже на незаймане полотно. Високий, на півголови вищий за будь-якого свого однокурсника, Примаков проводив по алейці під руку панянок з Київського інституту шляхетних дівчат, у якому навчалися дочки почесних громадян, купців 1-ї гільдії та іноземців. Вони йшли статечно, тримаючи в руках легкі мереживні парасольки, а літній вітер грався із невагомою тканиною. Саме в один із таких днів, призначених для прогулянок, Примаков і побачив Її. Вона стояла біля чавунної лави, трохи опущені очі втупилися в зелену галявину, але здавалося, що її погляд блукає глибше від земних безмірів, у далях, що недоступні звичайним людям. Що вона шукала в тих глибинах? Чому так застигла, ніби відкривала істини,