Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

– Я тебе й так сильно люблю. Але ти не смієш від мене відійти, ні хутко, ні нехутко. І взагалі, досить про це! – аж ногою тупнула Анна.

– Гаразд, Анно Ярославно. Тоді поговорімо про інше.

Лука знову спохмурнів. Йому важко було розпочати цю розмову. Анна зрозуміла: важко говорити не так про джаз, як про Ярослава. Про Ярка, Ярика, Ярчика, єдиного сина Луки… Про Анниного тата…

Старий скрипаль зробив кілька спроб, заплутався у словах, махнув рукою, мовчки вийшов на подвір’я, повернувся з великою мискою антонівок, що стояла на ґанку, а тоді розпочав знову – здалеку, із себе.

Перед Другою світовою війною Лука Баскаль навчався у Варшаві, у вищій гімназії. Був не тільки відмінником, а й активним читачем бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція, організовував різноманітні культурні заходи української громади, сам грав на тих заходах на скрипці. Грав він так, що його здібності не могли не помітити, і незабаром про молодого музику заговорили. Дирекція гімназії рекомендувала Луку Баскаля як особливо обдарованого вихованця, самородка зі «східних кресів» до Варшавської консерваторії. Він успішно склав іспити, купив потрібну літературу й уже бачив себе студентом найпрестижнішого у Другій Речі Посполитій вищого музичного навчального закладу.

Першого вересня 1939-го німецькі війська перетнули кордон Польщі, розпочалася війна. За тиждень гітлерівці були вже під Варшавою. Поляки чинили шалений опір, але після двадцятиденної запеклої оборони столиця змушена була капітулювати. Місто, зруйноване після масового бомбардування нацистів, перетворилося на справжнє пекло. А тут – звістка про те, що західноукраїнські землі вийшли з-під влади Речі Посполитої і приєднані до Радянської України. Лука не тямився від радості – нарешті постала єдина Україна, про яку він так мріяв! Його місце там, на рідній землі!

Добирався додому майже три тижні. Дорогою доводилося обминати німецькі пости, переховуватися в селах, один раз ледь не втрапив до довжелезної колони євреїв, яку гітлерівці гнали чи то до гетто, чи на місце страти. Переправився через Буг. Голодний, змучений, виснажений, але щасливий холодної ночі наприкінці жовтня нарешті постукав у вікно рідної хати. Батько тільки-но побачив його, враз пополотнів, схопився за серце.

– Втікай, сину! Біжи, поки тебе ще ніхто не бачив!

– Чому? – сторопів Лука.

– Усіх твоїх нова влада вже позабирала. Тих, кому ти книжки зі Львова привозив, у селі немає, арештовані. І книжки в бібліотеці, на яку ти старався, виявляється, якісь неправильні, шкідливі. Нічого від них не залишилося.

– А куди людей позабирали?

Лука ніяк не міг зрозуміти, чому батько такий переляканий, про що це він таке говорить.

– А хто нам каже, куди їх забирають? Одні в луцькій тюрмі, другі в ковельській, третіх уже кудись далі повезли. Кажуть, товарняки на станції набиті людьми.

У хаті навіть світло не вмикали. Мама при свічці зладнала сидор – буханець хліба, кусник сала, десяток яєць і кілька цибулин. Лука сховав до куфера14 скрипку, взяв торбину з харчами й вирушив назад тією самою дорогою, якою дістався додому, – за Буг.

Опинився у Грубешові. За півроку одружився з українкою із села Сагринь і переселився до неї. Там і народився його Ярчик. У березні 1944 року Армія Крайова спалила це українське село та розстріляла майже тисячу його жителів. Тоді загинула й молода дружина Луки, його кохана Вірунька. Лука, тяжко поранений, встиг урятувати й передати в надійні руки трирічного сина, якого сусіди вивезли на Волинь. Сам вирушити в дорогу не міг – несвоєчасно оброблена рана запалилася, і він майже місяць перебував на межі між життям і смертю. Молодий організм переміг. Однак уже пізніше, коли Лука потрапив до Червоної армії, те поранення далося взнаки. Його доповнив мокрий плеврит. Тож списали молодого Баскаля, комісували та спровадили до батьків помирати.

Ярчик… Єдина втіха Луки та Марійки, його другої дружини. Маленький пустун і віртуоз, охочий до музики і сам такий чутливий, як скрипкова струна. Лука мало що не молився на свого одинака. До яких тільки неймовірних учинків не спонукав його малий!

Після війни майже в усіх школах вивчали німецьку мову, лише зрідка траплялися класи з англійською або французькою. А Лука дуже хотів, щоб його син розмовляв французькою. Чи то озвалася в ньому кров його далекого паризького предка, чи просто вважав цю мову кращою, мелодійнішою за німецьку. Роздобув пляшку коньяку, купив дві коробки шоколадних цукерок – і в районний відділ освіти, до завідувача, з яким колись разом на сцені виступали. Той спочатку відхрещувався: хіба ж то від нього залежить, яких випускників педагогічного інституту дадуть їхньому району? Але запит до вишу надіслав. Не знав, щоправда, що ще до того запиту побував Лука в інституті, розрекламував своє село, розповів про природу, про озеро, про сільських музик, яких уся область знає, про парубків, міцних, як дубочки, та дівчат, гарних, як ружі (хтозна, випускник чи випускниця спокуситься на його рекламу, тому старався обидві юні статі похвалити). І таки знайшлася «француженка», яка взяла направлення до Старолісів.

Лука Баскаль готував сина до великої сцени й до великого життя. Казав, хай йому самому так і не вдалося стати студентом Варшавської консерваторії, зате Ярик обов’язково закінчить Київську й буде виступати в найбільших залах не лише своєї столиці, а й усієї Європи. Після музичного училища Ярослав вступив до консерваторії.

Чому студент, який вивчав класичну музику та вже працював у професійному