Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Присіла на хиткий стілець, притулилася до надламаної спинки. Втома налягла на плечі пудовими гирями, ноги наче ватяні, руки боліли, нестерпно пекли закривавлені пальці.

Вдома… Перед очима постала дерев’яна крита сірим шифером хата кольору вохри з рудим цегляним димарем посередині даху та вирізьбленим із латунної пластини флюгером-півником над причілком. Півник завше повертає голову в той бік, з якого дме вітер. На зиму між подвійними рамами вікон Лука зазвичай насипає крупнозернисту сіль – щоб скло не потіло та не вкривалося «узорами», Анна ж прикрашає соляні горбочки ватою і фантастичними витинанками, які навчилася вирізати з білого паперу та фольги.

Якби Солоха знала, як їй того дня хотілося додому! Якби лише знала… Але вона вирішила зробити з Анни справжню артистку (ніби Анна могла стати несправжньою), тож змушувала її працювати, працювати і працювати. Записала водночас до капели бандуристів, до ансамблю троїстих музик і до симфонічного оркестру. Першокурсників, та ще й у першому семестрі, зазвичай туди не беруть. Але для Анни Соломія Адріанівна зробила виняток. Вона, бачте, добре знала її дідуся, відомого в області скрипаля з поліської глибинки, а в шкільній характеристиці прочитала, що всі десять років дівчина була учасницею художньої самодіяльності, грала на сопілці, на кларнеті, на скрипці та навіть (подумати тільки!) на банджо.

Отой чотириструнний нащадок африканської лютні, уподобаний американськими джазменами, чомусь найбільше заінтригував премудру Солоху. Навіть слово «банджо» вона вимовляла пошепки й на англійський манір. Важко було зрозуміти, що це має означати – палкий захват заокеанським інструментом чи, навпаки, суворий його осуд. Якось випадково Анна почула розмову Соломії з викладачкою вокалу.

– Цікаво, де Баскаль видибав це не рекомендоване банджо? Його ж у Союзі навіть зараз ніде не продають, а раніш… Чому-чому? Ніби не знаєш… «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь…» Когось би кудись би уже й викликали. А з цього впертющого Баскаля – як з гусака вода.

– А мала його справді вундеркінд? Чи дід просто вимуштрував улюблену внучку, як ведмежатко в цирку? – перепитала вокалістка.

– Наші вундеркінди повинні грати на наших інструментах. І тільки нашу музику, – іронічно відрізала Соломія.

Що ховалося за її іронією, Анна так і не збагнула. Вирішила найближчої суботи обов’язково розпитати Луку – і про «не рекомендоване» банджо, і про джаз.

Про банджо Лука говорив охоче і, як завше, трохи з гумором.

– Перед тим, як раба Божого Луку Баскаля, який оце сидить осьосьонечки просто перед тобою, мали призначити директором Старолісівського будинку культури, послали його, тобто мене, на тримісячні курси при Одеській консерваторії. Сказали, що треба підвищити кваліфікацію. Наче б я цілим міністерством культури керувати збирався чи урядові концерти в столичному палаці організовувати! Але послали, то й поїхав – мене ж, бувало, хлібом не годуй, дай кудись гайнути. Якщо по правді, то що мені там було підвищувати? Поприїжджали на ті курси такі «аси», що й сім нот назвати не могли та, крім гармошки, нічого не чули й до рук не брали. Я, вважай, професором серед них був. Тож просто шпацирував собі щоденно той волинський пан професор Лука Баскаль Одесою: морем милувався, на пам’ятники дивився, до антикварних крамничок позаглядав, синові Ярикові книжку французьку купив. Біля Привозу зустрів матроса. Колоритний такий хлоп – високий, метрів під два, стрункий, як кипарис, іде перевальцем, ніби штормовий вітер його з боку на бік перехиляє, очима на панянок одеських стріляє, усмішкою білозубою їх зваблює, чорні стрічки на його безкозирці розвіваються, чорні кльоші тротуар підмітають. Стрічки та кльоші мені – як лисому гребінець. Прикипів очима до дивного музичного інструмента у морячкових руках. Він зловив мій погляд, зупинився, весело підморгнув.

«Купи, браток, банджо, – каже. – Всего триста рублей прошу. Хорошее банджо! Железное! Всю жизнь будешь играть. Еще и внукам достанется».

У кишені в «братка» Луки всього триста десять карбованців – якраз на харчування та зворотній квиток на потяг. Одначе в крові вже музичний азарт закипає: банджо хочу! Ех, думаю, з голоду не помру, запросто можу кілька днів нічого не їсти, та й від Одеси-мами додому якось доберуся, не залишать же мене тут на все життя кваліфікацію підвищувати. Довелося потім позичити у знайомих грошей на потяг. Зате такого банджо в нашій області ні в кого більш немає…

А от коли Анна фразу Соломії Соломко про джаз нагадала, враз посмутнів Лука, зітхнув, відвернувся, немовби розмірковував, чи варто про це з нею заводити мову. Зрештою глянув просто в очі, поплескав навіщось по плечу.

– Як там твоя Соло у квадраті, чи то пак Соломія Адріанівна, сказала? «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь?» Ото дуринда несусвітня! Скільки такого напридумувано, що воно й купи не тримається…

– Але ж ти знаєш, чому вона так говорила?

– Говорила-балакала, потім сіла й заплакала… Авжеж, знаю, не тільки Соломія така грамотна. Я, щоб ти знала, Анно Ярославно, в цьому питанні куди грамотніший за неї. Ну гаразд. Ти ж уже доросла. Чи майже доросла… Хто ж тобі розповість, якщо мене раптом не стане? От візьму та й помру, і кого тоді тобі розпитувати?

– Не треба так! Тебе не може не стати! – розсердилася.

– Може-може, – зітхнув Лука. – Ще й як може! Як казав один мудрий чоловік, поспішайте любити