Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

оркестрі, захопився джазом, Лука не міг збагнути. Що там у тому джазі такого, що на нього запала молодь? І чому його забороняє влада? Ярик узагалі мало розповідав про своє життя в Києві. Лука звинувачував себе, думав, що це, може, його банджо дало поштовх до «чужої» музики. Але провини банджо в тому не було.

Лука зрозумів це вже значно пізніше, коли джаз потроху легалізували і він сам узявся досліджувати той час, коли, скажімо, саксофон прирівнювали до холодної зброї, особливо небезпечної для державної системи. Столична молодь захоплювалася джазом, бо в такий спосіб чинила спротив, тихий, інтелігентний, але спротив – офіціозу й одноманітності, а заодно й ідеології, бо «вільна музика» породжувала вільні думки та настрої. За клубами, у яких таємно збиралися молоді прихильники джазового стилю, стежили, їх викривали, їхніх учасників арештовували, кого перевиховували, а кого й репресовували.

Ярослава Баскаля відрахували з консерваторії і вигнали з комсомолу. Це було страшним ударом для батька, – мабуть, навіть більшим, ніж для самого Ярослава. Він тоді так і не зрозумів, за що ж так суворо обійшлися з його сином. Хіба можна так карати за музику? Це подвійне вигнання ставило хрест на синовій кар’єрі в столиці.

Півтора роки Ярик із дружиною працював у Воркуті, в Палаці культури шахтарів. Там, на чужині, й залишилися обоє навіки молодими. Батькам повідомили, що Ярослав Баскаль загинув, а його дружина Софія померла після складних пологів.

– Не знаю, як усе було достеменно. Мене ж там не було. А казати можна що завгодно. Наш Ярик виріс на озері, з дитинства плавав, як рибка… Як він міг потонути? Тебе, малюсіньку, ми з Марією привезли додому. Тебе та скрипку, «червону панну». Ось така наша з тобою історія джазу, Анно Ярославно. Якби скрипка вміла говорити, то розказала б значно більше – вона ж усе бачила та чула, бо була там, з Яриком. Може, колись і розкаже…

Того вечора Анна вперше побачила, як Лука плаче. Вони сиділи в темній хаті, міцно обійнявшись і не вмикаючи світла. За вікном протяжно завивав осінній вітер, десь на узліссі озивалася сова. Їй здавалося, що вони вдвох із Лукою опинилися в дерев’яній капсулі часу, яка тільки на мить зупинилася між лісом і селом, між землею і небом, між минулим і прийдешнім. Куди вона помчить далі? Куди понесе їх? Де зупиниться?

Це було за тиждень до викрадення, під час її останньої поїздки на хутір.

***

Анна підвелася. Ніколи відпочивати – треба йти додому. Там чекає Лука. Страшно уявити, як він спереживався за цей місяць.

Голосний зойк пролунав і стих. Скрипка? Чи самотня пташка, що не зорієнтувалася і на льоту вдарилася об скло? Ні, це, мабуть, вітер так завиває за намерзлими шибками вікна.

9

Той самий невисокий, але гостроверхий штахетник навколо подвір’я, пофарбований на блакитне, той самий садок за штахетником і навіть продовгувата будівля, в якій під одним дахом розмістилися хлів, шопа з реманентом і клуня з сіном, – на тому самому місці. А хати немає. Немає – і хоч плач.

Анна втретє вийшла з двору й знову пішла навколо нього, рухаючись, мов сомнамбула, за годинниковою стрілкою. Снігопад припинився, анемічне місячне проміння заломлювалося на іскристій поверхні поля, створюючи ефект білої ночі. Але рвучкий вітер уже встиг замести попередні її сліди, й Анна знову, ніби вперше, брела навколо садиби, тримаючись за штахетний паркан і провалюючись у снігові замети.

Може, її взяв блуд і потягнув не в той бік, завів до якогось іншого хутора? Але ж ні. Ось і латунний дзвоник, прилаштований до внутрішнього боку хвіртки, що завжди дзеленькав, коли хтось ступав на подвір’я. Ось і вирізьблений Лукою лісовий олень на воротах.

Ні-ні, вона не могла помилитися. Тільки-но вийшла із сінешніх дверей «павукової» хати, як побачила здалеку підсвічений знизу конусоподібний купол церкви (мабуть, усередині ще йшла відправа і з вікон струменіло світло), увінчаний високим хрестом, і ледь не затанцювала на радощах. То ж старолісівська церква! Вона стоїть на високому пагорбі, звідки проглядається аж на три села. І саме так її видно з Гайового. Отже, вона, Анна, опинилася в Гайовому. А дорогу від нього додому дівчина знає як свої п’ять пальців.

Церкву, єдину на кілька населених пунктів, через те й не закрили, що вона дуже стара, трьохсотлітня і занесена до списку пам’яток дерев’яної архітектури. Хтось із місцевих впливових мужів, ще не пройнятий наскрізь войовничим атеїзмом і залюблений у старовину (а траплялися й такі, що на роботі виголошували промови про «опіум» для народу, а потай дітей хрестили) постарався, щоб храм потрапив до того списку. В інших культових приміщеннях, знявши заздалегідь хрести та дзвони, розмістили або колгоспні склади для мінеральних добрив, або зерносховища, або ж тракторні майстерні. А в старолісівській церкві навіть у найзатятіший час гонінь на релігію відправляли службу.

Анна підняла комірець тонкої осінки, насунула аж на очі в’язаного берета і вийшла з подвір’я.

«Треба поспішати! – наказала собі. – Хутчіше, хутчіше звідси!» Та йти хутко не вдавалося. Хуртовина збивала з ніг, а ноги в осінніх чобітках вона ледве витягала зі снігу. Минула кілька хат із уже темними вікнами, звернула з безлюдної вулиці до замерзлого озера, перетнула його й пішла далі, орієнтуючись на церкву. З подвір’я «павука» здавалося, що до неї рукою подати, насправді ж між селами, навіть навпростець, не менше як чотири