Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

1995 року я перетинав Південну Африку і був вражений чудовим обслуговуванням на автозаправках упродовж усієї подорожі. Працівники, одягнені в уніформи, часто з краватками-метеликами, поспішали наповнити бак, перевірити пальне й протерти вітрове скло. Туалети були ідеально чисті — разюча відмінність від того, що я спостерігав, подорожуючи Сполученими Штатами. Це було що — особливий менталітет обслуговування у південноафриканців? Ні. Ціна пального була зафіксована урядом. Отже, заправні станції, що були у приватній власності, використовували краватки-метелики й чисті туалети, аби привабити до себе клієнтів.

Кожна операція на ринку приносить користь усім сторонам. Фірми діють у своїх інтересах, як і споживачі. Ця проста ідея має величезну силу. Розгляньмо провокаційний приклад. Проблема з потогінними підприємствами в Азії полягає в їхній недостатності. Дорослі робітники йдуть на роботу до цих відразливих виробництв з низькою зарплатнею добровільно. (Я не маю на увазі примусову чи дитячу працю — це інші випадки.) Отже, має бути одне з двох пояснень цьому явищу: або (1) робітники беруться за цю неприємну роботу на потогінних підприємствах тому, що це — найкращий варіант працевлаштування, який у них є, або (2) робітники азійських потогінних підприємств — люди з низьким інтелектом, у яких є широкий вибір привабливіших місць роботи, але вони йдуть до цих потогінних заводів і фабрик.

Більшість аргументів проти глобалізації неявно виділяють другий варіант. Протестуючі, котрі били вікна в Сіетлі, намагалися довести, що робітники третього світу жили б краще, якби ми обмежили міжнародну торгівлю, закривши потогінні підприємства, де виробляють черевики й сумки для нас — жителів розвинених країн. Але як це може поліпшити життя робітників у бідних країнах? Адже нові можливості при цьому не створюються. Єдиним шляхом поліпшення суспільного добробуту буде створення для звільнених із потогінних підприємств робітників нових, кращих робочих місць, — створення можливостей, які вони не розглядали, коли йшли працювати на потогінні підприємства. Коли це востаннє закриття заводу в Сполучених Штатах сприймалося його робітниками як гарна новина?

Потогінні підприємства — жахливі місця за західними стандартами. Так, можна стверджувати, що фірма Nike повинна платити робітникам своїх закордонних підприємств більше з міркувань чистого альтруїзму. Однак це — симптом бідності, а не її причина. Nike платить пересічному робітнику своєї в’єтнамської фабрики десь 600 доларів на рік. Це жалюгідна сума. Однак виявляється, що вона вдвічі вища за середній річний дохід в’єтнамського робітника[33]. Насправді потогінні підприємства відіграли важливу роль у розвитку таких країн, як Південна Корея і Тайвань, про що говоритимемо у розділі 12.

Беручи до уваги, що економічна наука базується на припущенні, що індивіди послідовно діють таким чином, щоб отримати для себе вигоду, можна було б запитати: чи такі вже ми раціональні? Виявляється, не завжди. Один із найсильніших аргументів проти поняття «прямої раціональності» походить із досить простого спостереження. Економіст Ричард Талер кілька років тому влаштував удома вечірку, на якій подав миску з горішками кеш’ю перед основними стравами. Він помітив, що його гості розбирали горішки настільки швидко, що явно мали б перебити свій апетит. Тому Талер забрав миску з горішками, за що йому гості подякували[34].

Вірте — не вірте, але цей приклад розкриває дірку в базових міркуваннях мікроекономіки. За теорією, неможливо забезпечити підвищення добробуту раціональних індивідів, забираючи в них частину варіантів вибору. Люди, які не хочуть їсти надто багато горішків кеш’ю, повинні просто припинити їх їсти. Однак вони не припиняють. І цей результат стосується значно більшого кола ситуацій, аніж поїдання горішків. Наприклад, якщо людям бракує самодисципліни, аби робити те, що, як вони знають, принесе їм вигоду в довгостроковій перспективі (наприклад, позбавлення від зайвої ваги, відмова від тютюнокуріння чи заощадження на старість), тоді, можливо, су­спільство забезпечить їм таку вигоду, допомагаючи (або перешкоджаючи) робити те, чого вони в іншому разі не хотіли б або не могли б робити — еквівалент публічної політики, подібний до вилучення миски з горішками.

Галузь біхевіоральної економіки розвилася завдяки поєднанню психології й економічної науки, пропонуючи глибоке розуміння того, як люди насправді приймають рішення. Деніел Канеман, професор і психології, і публічної політики в Принстонському університеті, отримав Нобелівську премію 2002 року за свої дослідження ухвалення рішень в умовах невизначеності й зокрема того, «як людські рішення можуть систематично відхилятися від того, що передбачає стандартна економічна теорія»[35].

Канеман та інші сформулювали поняття «обмеженої раціональ­ності»[36], яке вказує, що більшість із нас приймає рішення за допомогою інтуїції чи перевірених правил, щось на зразок того, як люди просто дивляться на небо, аби визначити, чи буде дощ, замість того, щоб годинами відвідувати погодні сайти в пошуках правильного прогнозу погоди. В абсолютній більшості випадків це прекрасно спрацьовує. Часом — ні. Економісти-біхевіористи вивчають, яким чином ці перевірені правила змушують нас робити те, що в далекій перспективі може зменшити нашу корисність.

Наприклад, індивіди не завжди мають загострене почуття ризику й імовірності. Я нещодавно зрозумів це, захоплюючись великим мотоциклом Harley Davidson, припаркованим на узбіччі дороги в Нью-Гемпширі (у цьому штаті не вимагають обов’язково одягати мотоцик­летний шолом). Власник неквапно підійшов і запитав: «Що, хочеш його купити?» Я відповів, що мотоцикли дещо небезпечні для мене, на що він вигукнув: «То літай на літаку!»

Насправді їзда на мотоциклі у 2000 разів небезпечніша, ніж польоти, у перерахунку на відстань. Це не зовсім чесне порівняння, оскільки поїздки на мотоциклах зазвичай значно коротші. Однак усе ж будь-яка поїздка на мотоциклі незалежно від відстані має в 14 разів вищу ймовірність смертельного кінця, ніж будь-який політ на літаку. Звична економічна наука вказує, що частина людей їздитиме на мотоциклах (із шоломами чи без), оскільки задоволення, яке вони отримують від швидкого руху на двох колесах, переважує ризики, пов’язані з цим процесом. Це цілком раціонально. Однак якщо людина, приймаючи таке рішення, не розуміє істинних ризиків, тоді це може взагалі не бути раціональним рішенням.

Біхевіоральна економічна наука склала каталог потенційних помилок такого типу, безліч із яких є явною частиною щоденного життя. Багато з нас не мають повного самоконтролю, який нам знадобився б. Вісімдесят відсотків тих американців, які курять, кажуть, що хочуть кинути, але більшість із них не кинуть. (Зсередини Білого дому доходили відомості, що Президент Обама все ще намагався кинути курити навіть після того, як перебрався до Овального кабінету.) Деякі видатні економісти, включно з одним Нобелівським лауреатом, десятиліттями доводили, що існує така річ, як «раціональна схильність», тобто індивіди братимуть до