Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

встиг і оком моргнути — Снилика й слід пропав. Довго вагався, а потім усе-таки подзвонив у міський відділ НКВС. Згодом мені повідомили: нема Снилика, мов крізь землю провалився.

27-го надвечір місто знову залихоманило. Я днював і ночував у міськвиконкомі. Вирішив про всяк випадок захопити найнеобхідніші речі: рушник, чисту сорочку, бритву.

На світанку наш шофер Яша повіз мене на Теотинську, 37.

Біля самого під'їзду по «емці» раптом різонула кулеметна черга. На постріли вибігли червоноармійці. Якісь постаті вискочили з підвалу, кинулися навтіки. В одній з них я впізнав Снилика.

Цього ж дня німецькі мотоциклісти увірвалися на околицю міста з боку Перемишля. Ми встигли проскочити на міськвиконкомівській машині. До самого Тернополя надіялися, що і цього разу тривога виявиться даремною.

О, багатостраждальні дороги 1941 року! Скільки про вас мовлено, скільки написано…

Розбомблений ешелон у Золочеві… Перевернуті вагони, крики, стогін поранених. Усе змішалося, переплуталося. І серед усього цього хаосу — очі… Вони потім не раз ввижалися мені і в краківській тюрмі, й в Бескидах. Я їх і зараз виразно бачу, немов минуло не три десятиріччя, а одна мить. Волошкові, тямущі оченята хлопчика, а поруч нього мертва мати.

У Тернополі в нас забрали машину. До Волочиська — старого кордону — добиралися пішки, на попутних підводах. У Підволочиську мене і Яшу Мигердичева заарештували як… шпигунів. Нас роззброїли, відібрали документи, повели до командира. Командир у всьому розібрався, наказав нагодувати нас і навіть допоміг влаштуватися на тендер з вугіллям.

До Києва приїхали вночі. Вокзал, завжди такий веселий, святково освітлений, тепер був похмурий. У затемненому пасажирському залі тьмяніли сині лампочки, на лавах, на підлозі сиділи, лежали, спали евакуйовані, червоноармійці, матроси. Пахло шинелями, махоркою, залізом, рушничним маслом. На мотузках, напнутих між лавами, сушилися пелюшки.

Ми помилися, випрали сорочки і наділи їх на голе тіло, щоб швидше просохли. Ранком, не дочекавшись трамваю, пішли на бульвар Шевченка, де тоді містився Народний Комісаріат освіти УРСР. Йшли, вслухаючись у мирний шелест київських каштанів. Про війну нагадували тільки великі залізні вуха звуковловлювачів та довгі, націлені в небо, стволи зеніток.

У Києві я пробув два дні. Йшов другий тиждень війни. Вже почалася евакуація вузів, університету, окремих установ, проте мало хто з людей, з якими я зустрічався, надавав цьому трагічного значення.

— Гітлеру Києва не бачити, як своїх вух.

Вили сирени протиповітряної оборони, але люди не поспішали у сховища. В кінотеатрах крутили «Чапаєва». Пісня Лебедєва-Кумача «Якщо завтра війна» виривалася із чорних тарілок репродукторів, лунала на площі Богдана Хмельницького, де проходили навчання червоноармійці й ополченці. Але співали її тепер інакше. Той же мотив, та слова інші. Не «Якщо завтра війна», а «Вже настала війна…».

Поїхав Яша Мигердичев — мій веселий, вірний друг. Повіз на схід групу іспанських дітей, далі од війни — вже другої в їхньому маленькому житті.

Я зустрів його через 27 років на… сторінках «Правды» (№ 15 за 1968 рік). «Діти Мигердичева» — прочитав заголовок. Пробіг очима перші рядки нарису і згадав евакуацію. Дороги війни потім закинули мого друга на береги Волги — в місто Вольськ.

Була війна. Були сироти — діти війни, і батьком їм, наставником, другом на все життя став Яків Антонович Мигердичев — син одеського водопровідника, в минулому слюсар трамвайного депо, комсомолець, тепер комуніст, заслужений учитель РРФСР, дуже шанована людина.

… Вранці провів Яшу, а увечері відходив мій ешелон на Дніпропетровськ. По дорозі на вокзал я забіг у Народний Комісаріат освіти до своєї знайомої в Управлінні дитбудинками попрощатися. Голос у неї хрипкий, обличчя бліде, жовте від недосипання, а очі сяють.

— Вже їдете? Новину чули — повідомлення Інформбюро? На пікіруючому бомбардувальнику, на «юнкерсі» приземлилися чотири німецькі пілоти. Скинули бомби в Дніпро, а самі сіли недалечко від Києва, на колгоспному полі. Збіглись діти, міліціонери, але пілоти і не думали відстрілюватися. Здалися добровільно в полон.

Моя знайома[8] світилася від радості:

— Я казала; казала, що Гітлер зверне собі шию. І в цьому допоможуть йому німецькі робітники. Не може пролетаріат Німеччини воювати проти своїх братів по класу. В себе вдома Гітлер усіх затис у кулак: гестапо, концтабори, страти. А на фронті — ось пом'янете моє слово — будуть до нас тисячі переходити. Цей «юнкере» — тільки перша ластівка.

Я слухав, а перед моїми очима стояв єфрейтор-парашутист з руками металіста і головою, начиненою гітлерівськими маячними ідеями, — пихатий, фанатичний нацист. Але я не став розповідати про нього жінці з пожовклим від безсоння і тривог обличчям. Та й самому хотілося вірити: той єфрейтор-парашутист — прикрий виняток, а пілоти-перебіжчики, про яких повідомило Інформбюро — типові.

Такими були ми в перші дні війни. Охочіше вірили добрим чуткам, ніж поганим. Бажане нерідко видавали і сприймали за реальне. Тоді ми ще не уявляли собі, наскільки глибоко ідеї нацизму проникли в свідомість німецького народу, якою дорогою ціною доведеться платити нам за перемогу над фашизмом.

Сказане вище ніскільки не применшує подвигу екіпажу «Юнкерса-88». Навпаки, з віддаля часу видніше, яку мужність треба було мати, щоб у перші дні війни, в чаді гітлерівських успіхів, коли лавина вермахту, здавалось, нестримно котилася на схід, — зважитися на такий крок. Недавно, перечитуючи перші воєнні зведення Радінформбюро, я зустрів імена чотирьох льотчиків-антифашистів. Ось, зокрема, це повідомлення Радінформбюро від 28 червня 1941 року, яке наступного дня було опубліковане в «Известиях»:

«25 червня поблизу Києва приземлились на пікіруючому бомбардувальнику «Юнкерс-88» чотири німецьких льотчики: унтер-офіцер Ганс Герман, уродженець міста Бреславль у Середній Сілезії, льотчик-спостерігач Ганс Кратц, уродженець Франкфурта-на-Майні, старший єфрейтор Адольф Аппель, уродженець міста Брно в Моравії, і радист Вільгельм Шмідт, уродженець міста Регенсбурга.

Їхній екіпаж входив до складу другої групи 51-ої ескадрильї. Не бажаючи воювати проти радянського народу, льотчики спочатку скинули бомби в Дніпро, а потім приземлились неподалік від міста, де і здалися місцевим селянам.

Вони написали звернення до німецьких льотчиків і солдатів:

«Брати льотчики і солдати, наслідуйте наш приклад. Киньте вбивцю Гітлера і переходьте сюди в Росію»«.

Тут же, в газеті, фотографії чотирьох німецьких льотчиків-антифашистів.

Згадую цих мужніх людей з надією, що комусь відома їхня дальша доля, а може, хтось із них і сам відгукнеться.

Київ я залишив заспокоєний, сповнений райдужних сподівань. Вірив: ми їх зупинимо. Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться, а з братами по класу ми спільну мову знайдемо.

… Їдкий дим. Виття сирени. На привокзальній площі вози, гармати, санітарні автобуси з великими червоними хрестами. На носилках у. брудних від запеченої