Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

людиною — Кузьмою Пелехатим. З ним не раз прогулювався тихими нічними вулицями. Невтомний ходак і оповідач, Кузьма, як із рогу достатку, обдаровував мене билицями і легендами древнього міста.

Найбільше мені пам'ятається Львів тріумфуючий, співаючий, святкуючий на вулицях і майданах свою другу молодість.

Безробіття було вічним лихом старого Львова. І досі перед моїми очима щасливі обличчя тих, хто одержував призначення на роботу в школу. Чого тільки не довелось при цьому вислухати від колег з університетськими дипломами. Вчителі роками працювали офіціантами, двірниками, а траплялось, не знаходили і зовсім ніякої роботи — мусили животіти на жебрацьку допомогу.

Робота! Від одного цього слова змучені чеканням люди хмеліли, за старою звичкою тяглися цілувати руку «благодійнику».

Місто раділо. Місто торжествувало. І цей святковий настрій не міг не захопити і нас, партійних, радянських працівників, прибулих зі сходу.

А між тим ішов червень 1941 року. В школах міста успішно завершувалися випускні екзамени. Ми порадились і вирішили відзначити закінчення навчального року великим учительським святом. Вибрали для цього просторий актовий зал 25-ї середньої школи.

Суботнього вечора 25-а школа, святкова, нарядна, приймала вчителів міста. Я зачитав наказ про відзначення великої групи педагогів грамотами, цінними подарунками, путівками в будинки відпочинку. В багатьох на очах світилися сльози. Виступали нагороджені. Говорили про сумне, часом трагічне животіння українського вчителя-інтелігента в Австро-Угорщині, в буржуазній Польщі. Потім співали пісень — знамениту «Катюшу», «Повій, вітре, на Вкраїну», шевченківський «Заповіт», революційні пісні робітничого Львова. Додому я повертався вже 22 червня на світанку. Тільки ліг — дзвінок: негайно з'явитись у виконком.

Врізався мені в пам'ять той ранок, точніше перші хвилини світанкової тиші, спокою. Ми під'їхали на черговій «емці» до масивного будинку львівської ратуші, коли по небу раптом поповз ниючий, тривожний звук. Звук наростав, і вже вгорі завиднілися цятки. Літаки зробили коло над містом, знизилися, і від них почали відокремлюватись якісь чорні предмети. Земля здригнулася од вибухів. Ударили зенітки. Надривно завили сирени.

У дворі міськвиконкому нам видали зброю. Ми, рядові й відповідальні працівники міського й обласного виконкомів, стали бійцями об'єднаного винищувального загону. Командиром призначили мого земляка, начальника управління будівельних матеріалів Олексія Середу.

Незабаром по тривозі загін кинувся до селища Вінники. Там, у десяти кілометрах від Львова, висадився ворожий десант. Проте все обійшлося без нас. Десант оточили і роззброїли червоноармійці. Там я й побачив перших полонених гітлерівців. У камуфляжних жовто-зелених комбінезонах вони скидалися на великих жаб. І спочатку викликали скоріше цікавість, аніж гнів і ненависть.

Дивно поводили себе перші полонені. Немов не вони, а ми в них у полоні. Тримались самовпевнено, жартували. Тонкошиїй єфрейтор ламаною російською мовою нахабно намагався втлумачити нам:

— У Львові армія фюрера буде завтра. За кілька тижнів — у Москві. Більшовистен, комісарен, юден — капут. Україна — корошо.

Він запропонував нам посприяти йому та його «камрадам». Гарантував «за допомогу солдатам фюрера — «життя, культурне утримання в таборі для військовополонених».

Мою увагу привернули його руки: мозолясті, натруджені, руки майстрового, трудівника. Я так вірив у німецьких пролетарів, у «Рот фронт». Скільки разів казав своїм учням: почнеться війна —і вірні інтернаціональному обов'язку німецькі робітники схоплять Гітлера за горлянку.

— Арбайтер? — запитав я.

— Дойче! — презирливо процідив у відповідь єфрейтор.

Підійшли машини, і полонених забрали.

23 червня вперше з'явився у зведеннях Радінформбюро «Львівський напрямок». У місті почастішали постріли українських націоналістів. Всю ніч на 24-е працівники міськвно знищували документи, відбираючи для евакуації найважливіше.

24-го ми виїхали на полуторці. Ми — це директор спецдитбудинку Яша Мигердичев, Степанов — перший секретар Сталінського райкому партії Львова, завідуючий міськфінвідділом Гороховський, я і Степан Петровський — єдиний серед нас фронтовик, учасник фінської кампанії, кавалер ордена Червоного Прапора.

Ми їхали дорогою, запрудженою машинами, підводами, біженцями. Армійські частини рухалися і на захід, і на схід, то посилюючи тривогу, то породжуючи надію.

Виїхали на центральну, бруковану вулицю містечка, і раптом зверху, наче з неба, зататахкав кулемет. Степан щось крикнув водієві. Машина рвонула вбік і притислася до стіни. Тут і я помітив: стріляли з дзвіниці старого костьолу.

— Не висовуватися! — наказав Степан, а сам боковою вуличкою побіг до костьольної огорожі. Ми — за ним.» Степан прицілився з автомата і полоснув по дзвіниці. Короткий зойк — і тиша. Чорна фігурка вивалилася з пройому й повисла, зачепившись за щось.

Захопивши трофей — бандитський кулемет, ми рушили далі. Тепер уже на чолі визнаного всією групою командира — Степана Петровського.

У той метушливий перший день евакуації ми двічі попадали під бомбування. «Юнкерси» пікірували з диким виттям, скидали не тільки бомби, а й порожні бочки з-під бензину. На узбіччі шосе горіли машини, підводи. Ми підібрали трьох поранених і, мов заворожені від осколків і куль, рушили далі.

Згодом відчули: трапилося щось важливе, обнадійливе — на схід поспішали лише біженці, а зустрічний потік військових машин, підвід, гармат на тязі, піхотинців помітно посилився. В Золочеві дізналися: наші війська під Львовом перейшли в контрнаступ. Тут же нас наздогнав наказ: евакуацію припинити, всім партійним і радянським працівникам повернутися до Львова.

Ранок 25-го я зустрічав у своєму кабінеті. Як я вірив того дня, що війна ось-ось переміститься на ворожу територію!..

Львів є і буде радянським. Розвіяти паніку, відновити нормальне радянське життя — таким був наказ міськвиконкому.

Знову відкрились магазини, їдальні. Школи готувались до нового навчального року. Почали завозити паливо. Деякі школи, щоправда, довелося терміново передати госпіталям. 26 червня викликаю директорів цих шкіл. Серед них — директор семирічної школи імені Івана Франка — Снилик. Він вважався у нас в активі. На урочистих зустрічах, мітингах від імені львівської інтелігенції часто запевняв у відданості народній владі.

Я не дуже здивувався, коли після короткої наради Снилик залишився в моєму кабінеті.

— Євгене Степановичу, давно вважав вас людиною розумною, розсудливою. Може, й мені почати ремонт школи? Німці нам спасибічко скажуть.

Мені ця передмова здалася недоречним жартом. Але Снилик і не думав жартувати. Він сказав, що не сьогодні-завтра німці вступлять у місто. Порадив не евакуюватися.

— Нам такі молоді, енергійні люди потрібні. Знайдемо вам, добродію, затишне містечко. Перебудете, поки все втрясеться. Ми з вами люди однієї крові. Одна в нас ненька — Україна. Плюньте на Москву. А германців вам нічого боятися. То нація високої культури. І нікому їхньої армади не зупинити. Нам з ними по дорозі.

Все ще здавалося: мене розігрують, можливо, випробовують. Але тон у Снилика був самовпевнений, нахабний. Я вихопив пістолет. Снилик розсміявся:

— Що ж це ви, товаришу дорогий, жартів не розумієте?

Не