Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.

– Киш мені звідси, курка общипана! – крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетів геть.

– О! Бачив? – радів лев. – Отак треба!

– А він зараз усіх звірів скличе, – заскиглив Вовк. – Тікаймо звідси, поки не пізно.

– Нізащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стіжки. – Придумав! – зрадів Толябун. – У тебе сірники є?

– Є, – відповів Вовк. – Дома.

– Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.

– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досі в грудях коле.

– У всіх коле, – відказав суворо лев. – Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!

– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.

– Щось вони задумали, – звернувся до товаришів Буцик. – Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?

– Двоє горняток, – відповіла Люська, – два чавунці – великий і малий, – три виделки…

– Чотири поліняки, – докинув Бурмосик.

– Немало… Якщо влучно стріляти…

– Погляньте! – крикнув Бурмосик.

Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.

– Га-га-га! – зареготав лев. – Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.

– Дай-но поліно, – гукнув Буцик.

Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.

Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.

– Ану, спробуймо виделкою, – підказало зайча.

По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.

– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника – і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!

– Що гайда? – затремтів Вовк. – Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

– Лізь, боягуз нещасний.

– Не полізу, – затявся Вовк.

– А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?

– Не хочу!

– Вже забув усі наші плани, зрадив?

– Не забув, але здоров'я дорожче.

– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!

– Гаразд, – повагавшись, відповів Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.

– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землі.

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

– Все! – мовив Буцик. – Стріляти більше нічим.

За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.

– Він і нас зараз спалить! – вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

– Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

– Все! – заплющила очі Люська.

– Тікаймо! – гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить – і такий самий мішок накрив Вовка.

Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.

– Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев із Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок – гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.

Розділ VII

Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?

Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.

– Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

– І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.

Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.

– Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

– Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.

– Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.

– Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?

– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на